Тиха розмова у двох...

Вітаю, сонечка!!!

Запрошую до новоення роману, — Вкрадене серце.

Уривок.

— Аїдо, ти надто настирлива. Не можна наражати себе на небезпеку. Я потім залишу тобі свій номер телефона...

— Я все одно вам би не дзвонила, — намагаючись приборкати хвилювання, запевняю.

— Чому? — хрипким, невдоволеним тоном допитується Вілен. — Тобі ж допомога реально потрібна була, Аїдо? А якби я не їхав цією дорогою? То ти що, до ранку отут би сиділа?

Сідаю рівно, розгублено опускаючи погляд, і на докори чоловіка відповідаю:

— Швидше за все.

— Аїдо, це ж не нормально, — обурюється він й питає. — Чому ти б мені не подзвонила?

— Тому, що ви знаєте чому, — здавлено відмахуюся. А тоді пильно зиркаю на чоловіка і цілком серйозно заявляю: — І знаєте, мені було б неприємно, якби моєму нареченому посеред ночі видзвонювали дівулі...

— Зрозуміло... — невдоволено видихає Вілен. — Аїдо, я розумію твої принципи, але ж тобі реально допомога потрібна...

— Ну то й що, — відмахуюся та чесно зізнаюся. — Я б ніколи не відпустила свого нареченого до якихось дівок.

Чую тихий сміх Вілена і з повним нерозумінням дивлюся на нього.

— Чому ви смієтеся? Я серйозно, — обурююся.

— Пробач! — заспокоюється він та додає: — Мені подобається твоя капризна власність. — Він миттю серйознішає і так само додає: — Я б багато віддав, аби моя наречена отак ревно привласнювала мене собі...

Книга тут...

Приємного читання!!!♥️