Я пишу — і не знаю фіналу.✍️

У мене є емоція, є герої, є дещо туманне “щось має статися”. Але крапку я бачу так само нечітко, як герої — обрій у тумані. Раніше це лякало. Здавалося: без чіткого плану я втрачу нитку, все розсиплеться. Але тепер я знаю: іноді саме незнання тримає історію живою. Іноді історія сама веде туди, куди я не мала сміливості її повести.

Мій герой може зробити помилковий вибір. Моя героїня може не врятувати себе з першого разу. Інколи я дивлюся на них і питаю: “Серйозно? Ви це оберете?” — і слухаю відповідь. Бо це вже не тільки моя історія. Я не знаю, чим вона закінчиться. Але я знаю, що вона йде. І я йду з нею — з довірою, інтересом і трохи з острахом. Як у житті.

А ви — з тих, хто пише з планом чи на відчуттях?