Будинок, що дивиться на неї

Глава 1. Переїзд

Село зустріло її туманом, мовчазним і густим, що ковтав звуки й форми. Дорога, що вела до будинку, звивалася, немов змія, між чорними стовбурами дерев, і здавалося, що саме повітря тут спить — важке, ніби хтось забув його розбудити після довгого сну.

Олеся вийшла з машини і завмерла. Перед нею стояв будинок. Старий, мов сама земля. З покритим мохом дахом, облупленими ставнями і потрісканими сходами, він не виглядав привітно. Але щось у ньому приваблювало. Можливо — тиша. Можливо — самота. А, можливо, він уже чекав на неї.

Її пальці торкнулись іржавого ключа, який господар передав через рієлтора, навіть не наважившись приїхати особисто. Коли замок клацнув, десь далеко в глибині будинку щось ніби відгукнулося. Не звук — радше відчуття. Як тихий зітх.

Вона ступила через поріг. Хрускіт підлоги зустрів її, мов чужий подих у спину. Повітря було прохолодним, але не свіжим — більше схожим на затхлу пам’ять, яку давно намагалися забути.

У вітальні стояло старе дзеркало — високе, візерунчасте, з рамкою, схожою на коріння дерева. Вона зупинилась перед ним — і на мить здалося, що її відображення запізнилося. В очах — щось незнайоме, ледь уловне. І якби вона дивилася довше, то, можливо, побачила б себе… зовсім іншу.

Олеся розпаковувала речі мовчки. Її ноутбук, щоденник, стопка книжок. Вона приїхала сюди, аби закінчити роман — і втекти від міського галасу, безсонних ночей і того відчуття, що за нею хтось стежить. Але тепер, у цій тиші, їй знову здалося, що вона не сама.

У вікні промайнув рух. Швидкий. Непевний. Надто швидкий для вітру. Олеся підняла очі — але за склом було порожньо. Лише ліс і сіра пелена туману.

— Я просто втомлена, — прошепотіла вона. Її голос прозвучав дивно, ніби не належав їй. Або не лише їй.

Позаду щось тихо впало. Вона обернулась — на підлозі лежав її блокнот. Хоча вона точно поклала його на стіл.

Це не повний текст нової книги! Як вам початок першої глави? Прокоментуйте!