– Іване, ти впевнений, що тут взагалі щось відбувається? – саркастично спитав я, відвернувшись від вікна і кинувши погляд на свого супутника.

– Звісно, впевнений! – відповів він так життєрадісно, ніби зовсім не помічав мого настрою – Це ж Прип'ять, тут завжди цікаво!

Я закотив очі, розуміючи, що розраховувати на щось краще сірих будівель і настирливого супутника не варто.

«Завжди цікаво», – повторив я подумки, відчуваючи, як мій настрій погіршується ще більше. Це місто виглядало так, ніби час тут зупинився, і я все більше жалкував, що погодився на цю поїздку.

– Ага, цікаво, як на тебе квіти-мутанти нападатимуть і намагатимуться з’їсти – не стримався я від ворчливого коментаря.

– Не бухти – відмахнувся від мене музикант, як від настирної мухи.

Автобус зупинився біля якоїсь площі, і я швидко зібрав свої речі, готовий якомога швидше покинути цей застарілий транспорт і визирнув у вікно. Навколо – жодного натяку на сучасні технології, жодної голограми, жодного роботизованого продавця кави чи автоматизованого таксі. Лише пил і забуття. Тьма.

Іван тим часом виглядав цілком задоволеним, ніби ми потрапили у якийсь рай для туристів.

– То що, готовий до пригод? – спитав він, виходячи на вулицю з якоюсь безглуздою усмішкою.

– Я вже почуваюся як у пригоді, – пробурмотів я, намагаючись уникнути зіткнення з ним на сходах автобусу – з фільму жахів. Залишилось лише зайти вбивцю чи привида і віддатися йому на розчленування.

– О, ти помиляєшся. У нас ще все попереду – запевнив мій супутник. Після всього цього шляху в мене язик не повертався не лише назвати його другом, ай просто товаришем.

– Ну а я що кажу? – вигнув я бров – По переду завдання: знайти маніяка і героїчно померти

– Да ну тебе – знов відмахнувся музикант – Ти скоріше кого-небуть вб’єш.

Я подумки лише хмикнув: «знаю навіть кого».

З твору "Таємниці Прип'яті". Новий розділ вже на Букнет, переходьте і читайте: https://booknet.ua/book/tamnic-pripyat-tom-1-kraden-vanzh-b437106