Вітаю. Як щодо фотосесії на катері? Мартина з “Великодушного ескорту” залюбки прийняла пропозицію свого сусіда, і відпозувала на всі 100%. Утім, завершилася пригода на річці Янґо не за планом. Це міг бути страшний сон героїні, але все сталося насправді.

Додаємо книгу в бібліотеку — і проживаємо нову порцію яскравих емоцій.

Буктрейлер

Фрагмент

— Я — все, — кажу, не знаючи, куди подіти руки. Зрештою, сильно стискаю пальці однією рукою другою.

Сусід, який біля краю судна вдивлявся в горизонт, тепер повертається до мене.

— Чудово… — його спокуслива усмішка засліплює. — Тільки реклама не має бути надто відвертою, тому кожній дівчині треба накинути ось це…

Він дістає напівпрозору накидку кислотно-рожевого кольору, яка нагадує халатик, а ще пасує до кольору мого волосся. І ця одежина стає моїм порятунком. Вбравшись у неї, видихаю, адже тепер почуваюся значно комфортніше.

— Усе гаразд, Мартино? — питає сусід, коли, схиливши голову, розглядаю себе. — Можемо починати?

— Угу.

— Тоді підійди ближче до краю.

— Прозвучало ненадійно, — сміюся, але все ж виконую прохання.

Сусід радить, які пози обрати, — і ми швидко отримуємо кілька перших кадрів. У процесі вирішую, що обов’язково подякую Ніколасу за те, що вмовив на цю фотосесію. Вже й кортить побачити готові світлини. Сподіваюся, звабливий фотограф не пошкодує бодай одну мені на пам’ять.

— Повернутися в інший бік? — запитую, коли в черговий раз лунає звук затвора.

— Ні, краще підведися, — просить фотограф, адже останніх кілька фото я сиділа, прогнувши спину.

— Оу, знаєш, це виклик, бо тут трохи слизько, — демонстративно удаю страждання, розвівши руки.

Чоловік лиш знизує плечима, мов у цьому його провина.

— Бризки потрапляють на палубу — нічого з цим не вдіяти. Ще кілька кадрів — і закінчимо.

— Гаразд, чоловіче, але я вже не знаю, як стати, — зітхаю, трохи нагнувшись. — Усе-таки дехто тут модель без досвіду.

— Ти дуже скромна, — підбадьорює чоловік. — А, між іншим, у нас уже є вдалі кадри, але… трохи в них не вистачає динаміки. Можеш обережно крутнутися?

— Спробую.

Схрещую ноги — і роблю напівоберт так, що волосся підлітає.

— Зовсім непогано, — киває фотограф, — але використай накидку, аби вона розвивалася, немов сукня. Зможеш?

Я намагаюся зробити, як просять, але тканина не слухається.

— Не вийшло, так? — питаю, на що сусід морщить носа.

Не хочу його розчаровувати. Маю впоратися краще. З цими думками кидаю тканину спідниці за вітром, повертаючись до водойми. Силу повороту не розраховую: мене за інерцією повертає далі — і, зрештою, лечу просто в річку Янґо.

Ледь встигаю второпати, що я втратила рівновагу, як вода затікає у вуха. Я навіть не встигла набрати повітря, тому тепер відчуваю, як душить тиск води. Коли розплющую очі, каламутність не дозволяє нічого роздивитися. Намагаюся стрибнути наверх, але нема від чого відштовхнутися. Коли опускаю очі, дна не бачу. А в цей час річка своїми потоками все більше обволікає мене й тягне донизу. І згодом боротися зі стихією бракує сил. Саме в цей час помічаю пляму, що наближається.

Ваша Кейт рін Шкроб ❤️