Вітаю, любі читачі і гості сторіночки)

“Моя карпатська знахідка” активно продовжується. 

Там після знайомства з дітьми Ані події стрімко розвиваються) А що буде далі, знають тільки герої цієї історії) 

А поки хочу поділитись історією від колеги) 

"Покажи мені кохання"

Здавалося б, в сторі про таких шалених героїв важко уявити разом в наближенні книги до фіналу. Невже після таких пристрастей можливе… ем… життя після весілля? Але тут… авторка та герої приємно дивують. Завітайте) 

Уривочок:

Ми були щасливі. По-нашому. Зі сварками, з ревнощами, з криками «ти мудак!» і «я без тебе дихати не можу». Вона влаштовувала мені сцени, я рвав струни на гітарі. 

Тепер я прокидався — і вона була поруч. Не тікала, не зникала. Просто стогнала і переверталася до мене. І я знав — це мій дім. Вона — мій дім.

Іноді ми сварилися. Вона била мене подушкою, я посилав її до біса. Але через п'ять хвилин ми вже стогнали у ванній, на кухні, на підлозі. Вона знала, як повернути мене до життя. Я — як довести її до мурашок.

Ми були дикими. Занадто справжніми. Занадто живими. І я нарешті зрозумів, що це означає — жити з жінкою, яку не просто хочеш, а без якої просто не можеш. Ні дихати. Ні творити. Ні бути.

Життя після весілля?

Ха. Воно було як її поцілунки — спочатку м'яке, як шовк, потім зриває з котушок. Ми не будували сімейних гнізд, не купували меблі, не дзвонили мамам. Ми жили. Як могли. Як хотіли. Жарко, шумно, на межі.

Іноді вона прокидалася раніше за мене. Бродила по дому в моїх трусах і футболці, волосся сплутане, на шиї сліди від моїх зубів. Робила собі каву і обов'язково проливала — чортова леді-катастрофа. А я просто лежав і дивився. Тому що, чорт забирай, в той момент я розумів: мені нічого більше не потрібно. Ні сцен, ні овацій, ні нових альбомів. Тільки ось цей ранок. І вона.

До книги. 

***

І нагадую про свої соцмережі. Там бувають анонси і розіграші) А ще, в тг-каналі, візуали, які трішки не відповідають політиці блогу. Щоб підписатись на сторіночку – натискайте картинку соцмережі.