Існують такі люди, як я, які з дитинства виношують мрію стати письменниками, які вночі сидять з ліхтариком під ковдрою і читають книжки, поринають у фантастичні світи, а потім їм сняться неймовірні, на перший погляд оригінальні сюжети — і вони прокидаються із бажанням поділитися зі світом своїми ідеями.
Та, як і в кожній справі, на нас чекають підводні камені.
У цьому роздумі я поділюся своїми — а ви можете додати свої.
Привілей старту
Ніхто не переконає мене в протилежному: дитині, що виростає у сім’ї з вищою освітою, стабільним доходом і, бажано, "літературним вайбом" — де в домі читають, обговорюють книжки, а то й самі щось пишуть — значно легше почати шлях до письма. Це не заздрість — це стартові умови.
Леся Українка, Агата Крісті, Ернест Гемінґвей, Вірджинія Вулф — усі вони виросли в середовищі, де слово мало вагу. Їм не доводилося доводити, що література — це не “дурниці”, а справа життя.
А тепер інший сценарій. Ти народжуєшся в бідній сім’ї, де рахується кожна копійка. Вдома більше телевізора, ніж книг. Дорослі працюють на заводі чи ринку, мріють про спокій, а не про романи. У таких умовах — бути дитиною з мрією писати — це як мріяти стати балериною в болоті.
Боротьба за час
Якщо твої стартові позиції не ідеальні, значну частину життя витрачаєш не на творчість, а на виживання.
Потрібно здобути освіту, працювати (а часто — на кількох роботах), забезпечити себе бодай мінімальним комфортом. І лише тоді, можливо, з’явиться те саме "віконце", де ти можеш писати.
“А Стівен Кінг міг”, — скажете ви. Працював у пральні, писав на коліні, ночами, попри втому.
Так, але він — Стівен Кінг.
Ми ж — просто ми. У когось здоров’я не витримує, у когось емоційні ресурси вичерпані ще до обіду. Хтось ледь доживає до вечора після зміни. Хтось має дитину, стареньку маму, два кредити і тривожний розлад. І бажання писати не гарантує таланту. Комусь доводиться працювати роками, щоб навчитися писати достойно.
А потім приходять вони — відмови
Добре. Ви нарешті написали. Ви вклали душу. Ви перечитали сто разів. І — надсилаєте рукопис до видавництва.
Відмова. Друга. П’ята. Десята.
Навіть Джоан Ролінґ відмовляли. А що вже про нас казати?
“Ми дякуємо, але ваш текст не відповідає нашій редакційній політиці.”
Звучить майже як “ви нам не цікаві”.
Клуб письменників-невдах
Я можу продовжити: про страх бути банальним, про синдром самозванця, про відсутність читацької аудиторії, про соцмережі, де треба ще й бути маркетологом самому собі. Але...
Якщо ви — з тих, хто вночі прокидається з тиском у серці, бо в голові живе тисяча сюжетів, які досі не на папері — вітаю.
Ви — один із нас.
Ви в клубі письменників-невдах, які всупереч усьому живуть своєю мрією. І, можливо, саме це вже робить нас письменниками. Бо ми не здаємося.
? Поділіться в коментарях: а які ваші підводні камені на шляху до письма?
? Може, разом ми знайдемо як їх обійти.
11 коментарів
Щоб залишити коментар, увійдіть в обліковий запис
УвійтиЧитав уважно. Усе це дуже впізнавано — особливо про боротьбу не за сюжет.
Найбільший підводний камінь для мене — спокуса мовчати. Придумати, записати, але не показати. Бо ніби ще “недостатньо добре”.
Але ж поки не викладеш — текст не існує. І не росте.
Якщо Ви будете постійно розмірковувати у такому стилі - буде ще гірше. По-перше, треба зрозуміти, що Ви живете у реальному світі, де не існує справедливості. Так, ми народжуємося з різними талантами і різними "базами", живемо в різних умовах тощо.По-друге, завжди працює сукупність факторів: таланти + соціальний інтелект + фортуна. По-третє, у нас сьогодні хоча б є можливість обирати, чим хочеться займатися і пробувати себе у будь-чому. Тож концентруйтеся на своїх сильних сторонах, це буде продуктивніше)
З одного боку ви праві - бо коли ти думаєш про те, як вижити, то порівнятис з тими, хто сидить рівно і з чистими думками зосереджено строчить собі , є важко. З іншого боку - якщо є талант, то нащось його дано. І гріх закопувати те, що є. Головне аби це не було самонавіюванням або егоцентричним бажанням - от я вам всім покажу. Тоді так, людина нещасна і ображена на весь світ.
Забудьте про існування цього слова-паразита «невдаха», не повторюйте його собі раз за разом, як якусь мантру. Вважайте, що воно взагалі зникло, лопнуло, як ота мильна бульбашка. Це перше, що я хотіла сказати. А тепер щодо другого — не шукайте собі тих самих «пвдводних каменів» та не намагайтеся їх створювати. Ну, а що стосується, якщо ти народився (народилась) у родині яка до творчості не має ніякого відношення й тому до письмеництва тобі зась, то уявімо собі таку картину: хірург, який робить операції, вони у нього можуть бути, як вдалими, так і не дуже. Всяке може бути, без цього ніяк. І тут у якийсь із днів під час підготовки до чергової операції, його несподівано стукає молоточком по тім'ячку думка — а якого ти поліз у медицину, та ще й у хірургії, якщо у тебе, ні по лінії матері, ні по лінії батька, у родині не було жодного медика. І він такий: от халепа! Це ж я поліз куди не треба. І як же тепер бути?
Для чого я це написала? Та тому, що подібні твердження, що ти народився (народилась) не там і не у той час, це ніщо інше, як абсурд.
Аріда Демоніар, Повністю підтримую Вашу думку! Тільки людина сама здатна себе ж і обмежувати!
На мій погляд відмінність так званих "невдах" від Кінга чи Роулінґ, що вони не здавались після відмов і не спішили опускати руки зі словами "я письменник-невдаха", вони пройшли складний і тернистий шлях, стукали у всі двері, підводились після падінь раз за разом, доки не змогли таки видатись, знайти аудиторію і стати тими метрами, якими ми їх знаємо. У кожного автора і на цій платформі, і поза нею свій власний шлях, він не буде таким самим, він не буде легшим, він буде просто іншим. Думаю найважливіше ставити допустимі цілі на старті, і досягаючи їх ставити нові. Мріяти далеко це добре, це свідчення наявності оптимізму і чудової фантазії, що фактично хліб із маслом, для будь-якого письменника, але мріяти в межах найближчих кількох кроків буде більш продуктивно та реалістично. Я переконана, що все вдасться, головне не ставити собі установку " не вийшло – невдаха", а якщо вже і невдаха, то нехай це буде оксюморон – найуспішніша невдаха на світі, вийшла б доволі цікава рецензія на книгу, як думаєте?)
Усі обмеження лишу увашій голові.
Для творчості та натхнення ніколи не існувало кордонів. Я в свій час писала перші оповідання та врші на залишках якихось бухгалтерськиж журналів, що мама приносила з роботи, а потім акуратно переписувала у зошити. Згодом перейшла на комп'ютер, який злітав двічі і я заново набирала свою першу книгу. Деякі взагалі пишуть свої багатотомні романи в телефоні.)) А деякі й досі шукають виправдання своїй ліні чи неорганізованості.))
Письменники-невдахи будуть до кінця життя невдахами, поки не припиняють заздри, нити, чекати, що хтось оцінить їх талант та возведе на п'єдестал...
Хочеш бути успішним - будь ним !!!
Працюй, пиши, шукай, стукай!
Ви наводили приклади успішних людей, які не нили про свої нездійсненні мрії, а здійснювали їх !!!
Не будьте невдахою-мрійником, станьте успішним письменником-трудягою!
Письменник це не тільки написання те, що в голові, це реклама, спілкування, просування себе, вдосконалення...
Бажаю успіху!
Олеся Глазунова, 100%
Погоджуюся. Навіть після виснажливого робочого дня написання кількох речень для мене — необхідність, без якої не можу заснути.
Привіт! Не треба себе називати невдахою!
Всі ми проходимо через складні ситуації в житті. Змушені дбати про власне виживання (робота, сім'я), часто письмо перетворюється просто в хобі... У кращому разі.
Легше просто сприймайте все, живіть у своє задоволення і пишіть теж. У своє задоволення, не зупиняючись.
А відмови... Ну так а як без них жити?
Взагалі, доля кожному з нас багато камінців підготувала. І якщо так про це мислити... Клуб невдах, біль, страждання... То так воно і буде йти.
Викидайте геть цей морок) Краще його у книгах викохати! От тоді це потужно) І вам сили додасть. Повірте
Нічосі. а до речі гарно написано. емоційно. тільки невже оце все треба тільки дитині з сім'ї пролетарів (які заробляють в середньому більше, ніж люди з вищою освітою): "Якщо твої стартові позиції не ідеальні, значну частину життя витрачаєш не на творчість, а на виживання.
Потрібно здобути освіту, працювати (а часто — на кількох роботах), забезпечити себе бодай мінімальним комфортом. Всім іншим не треб працювати й заробляти. серйозно? Ви точно не банальні в цьому твердженні. але. здається. прибули з вигаданої вами реальності.
В нашій же реальності ті, хто має телефон і хоче читати або писати - читає і пише. а не бідкається, що іншим он як добре. а йому он як важко тицяти пальцями в літери.
Вітаю на Букнет! Успіхів, натхнення і багато постійних читачів
Видалення коментаря
Ви дійсно хочете видалити повідомлення?
Видалити СкасуватиКоментар буде видалено назавжди.
Блокування коментування
Ви дійсно хочете заборонити можливість коментування?
Заборонити Скасувати