Вчора вийшов емоційний розділ від Олі. Ви вже читали?

Хочу поділитись історією створення цього роману.

Ідея виникла восени 2023 року. В одному з новинних каналів в Instagram я натрапила на замітку про жінку, яка покусала свою 9-місячну дитину.

Мені як мамі ця тема боляче відгукнулась. Не осудом — співчуттям. Що ж пережила ця мама, що так зірвалась?

Я почала читати коментарі — і була здивована. Багато людей ставили ті ж самі запитання, що й я. Невже наше суспільство справді вчиться підтримувати матерів, а не вдягати білі пальта біля чужої біди?

Звісно, були й інші коментарі. Наприклад: «А де весь цей час був батько?» У дописі йшлося, що він був поруч і зараз став єдиним опікуном.

Так народилась історія й назва, яка жила до моменту публікації — «Хочу бути татом».

У моменти відчаю, кризи й втоми я кажу собі цю фразу. Я хочу бути татом. Думати лише про гроші, а не про те, як їх витратити на дитину.

Хочу бути татом, який, якщо привів дитину в лікарню чи погрався на майданчику — отримує захоплені погляди.

Хочу бути татом, у якого є вибір — коли й скільки часу проводити з родиною.

Головний герой Богдан був саме таким.

Марія, хоч і не найприємніша героїня, тягнула 80% побуту на собі — ту саму невидиму роботу.

Їхня історія — одна з двох у романі. Друга — про Олю та її чоловіка. Там сценарій інший. Більш трагічний. І всі собаки були навішані лише на неї.

Чи справедливо це?

Її колишній чоловік будує нове життя, а вона тоне у провині. Заслужила?

Якого фіналу ви чекаєте для Олі?

Караємо? Милуємо? Прощаємо?

Фінал «Відпустити й жити» уже близько. І я, як авторка, досі разом із вами шукаю відповідь.