А ти коли востаннє снився собі не як хтось, а як — ти?

Мені наснився сон.
Наче я стою на балконі десь високо, вітер рве волосся, а десь внизу — я сама. Інша, чужа, забута. І раптом я зрозуміла, що це не просто сон, а початок. Так народилась ця історія. Не про принцесу. А про жінку, яка мріяла, вірила, потім забула як — і знову вчилася.

Рік я нічого не писала.
Не тому, що не хотіла. Просто… працювала. У книгарні. Цілий день — між історіями інших людей. А ввечері — без сил на свої.
Я не забула, що я авторка. Просто поставила цю частину себе в чергу. Знову.

Але тепер вона перша.
Я пишу цю книгу не для “літературного успіху” — я пишу, бо ця історія не дає мені спати. Бо в ній є Яна. І в ній є те, чого так багато з нас не можуть сказати вголос.

Тут буде кохання. Пристрасть. Біль. Вибір. І тиша, в якій жінка вчиться знову чути себе.
Підписуйся, якщо хочеш піти зі мною цим шляхом.
Це вже не казка. Але, можливо, саме тому — вона така важлива.