Уривок з роману "Воля героя"

Але, як кажуть, якщо хочеш розмішити бога, розкажи йому про свої плани. У буквальному сенсі. Мабуть, місцевому богу, темряві, та іншим сутностям було дуже весело за мною спостерігати. У вечірніх сутінках пробиратися через густий ліс виявилося просто неможливо. Кілька разів скотившись у низини, я остаточно загубив стежку й, тихо матюкаючись, намагався зрозуміти, куди йти. Викликати Око не наважувався, бойові Навички з колоди могли знадобитися будь-якої миті. Та й демаскує воно. А які тут можуть водитися потвори, я вже знаю.

Зупинившись і прислухавшись, я почув віддалені голоси. Ну ось, напевно, там стежка. Не будуть же незнайомці ломитися крізь хащі, як я. Обережно, намагаючись не шуміти, я попрямував у їхній бік. Виходило це з труднощами, але потихеньку, помаленьку все ж вдалося досягти мети.
Невдовзі я побачив відблиски світла факелів і не повірив своїм вухам, почувши знайомий голос щуромордого. А він що тут робить?

Інквізитор у супроводі чотирьох лицарів вів кудись трьох дівчат.

— Отець Алтуфій описував цю стежку, — щуромордий задумливо йшов стежкою з факелом у руках, озирнувся до лицаря і запитав: — Ви завжди його супроводжували, ми точно не збилися з дороги?

— Все правильно, не хвилюйтеся, отче Петроцію, — пробурмотів з-під шолома ватажок лицарів. — Скоро вже будемо на місці.

Зацікавлений, я рушив за ними. Що це за дивний похід? І що це за дівчата? Разом із тортурами ковалів і допитами малолітніх дівчат вирішили ще й здійснити відбір нових послушниць монастиря? А де вся решта їхньої банди? Чому тут лише п’ятеро?

Стежка вивела на добре освітлену смолоскипами галявину, посеред якої стояло троє гарно вбраних джентльменів. Темні камзоли з вишивкою, шпаги на боці, витончені чоботи, вимиті волосся зі зручними, але вигадливими зачісками. Ці хлопці явно не бідують. Вперше тут бачу таких. Але чому в лісі, а не десь у палаці?

— А де мій славний друг Алтуфій? — глибоким голосом запитав один з них у церковників. — З ним було так приємно спілкуватися.

— Отець Алтуфій вирушив на зустріч із Єдиним, нехай його лик освітлює нас вічно, — невпевнено поклонився Петроцій.

— Ага, нехай, — відмахнувся багатій. — Я так розумію, ти маєш намір продовжити наше з ним співробітництво? І хочеш бути його наступником у наших домовленостях?

— Все так, пане, — вже впевненіше вклонився щуромордий і виштовхнув уперед дівчат.

— А ти впевнений, що правильно розумієш ці домовленості? — єхидно уточнив франт, обійнявши одну з дівчат.

— Так, — улесливо заторохтів інквізитор. — Одна з них — щорічна плата за спокій сусіднього містечка Дубрави. А інші, ну, гм...

Він зам’явся, не наважуючись озвучити свої думки вголос. Лицарі, мов залізні істукани, стояли позаду, надавши йому самому розбиратися з ситуацією.

- Сміливіше, — розсміявся багатій і кинув Петроцію тугий гаманець, який знайомо дзвякнув. — Не варто соромитися ринкових відносин. Ми ж тепер бізнес-партнери. І між нами не повинно бути недомовок і непорозумінь.

З цими словами його обличчя змінилося, перетворившись на зморщену суху маску, а видовженими іклами він із глухим гарчанням вчепився в шию дівчини. Те саме зробили і його товариші з двома іншими «послушницями».

Я ошелешено дивився на цю заворожуючу картину. Чого-чого, але такого я точно не очікував. Ну треба ж! Панове вампіри, не побоюсь цього слова. Але як же так? Адже, за авторитетними даними, взятими з фільмів, справжні вампіри повинні томно мучитися своєю сутністю і бігати за дівчатами, наполегливо запрошуючи їх заміж. А не нахабно жерти дівиць десь у лісі.