Новинка "Сьози Сатурна"

Зовсім скоро нова книга для прихильників нуарна атмосфери (дощ, неон, жорстокість та біль)

Дощ не вщухав, бив по асфальту, ніби хотів пробити його наскрізь. Неонова вивіска бару "Сльози Сатурна" миготіла через дорогу, відбиваючись у калюжах, як спогади, що не дають спокою. Стів притулився до стіни занедбаного складу, відчуваючи, як титанові кістки в плечах тремтять — чи то від холоду, чи від утоми. Магнум у кобурі грів стегно, але це не допомагало. Бракований, той клятий Пі, знову вислизнув, залишивши на стіні свій знак — спіраль, що в’їдалася в мозок.

Хлоя стояла за пару кроків, під дощем, що стікав по її синтетичній шкірі. Її очі — занадто живі, занадто теплі — дивлися на нього, і це дратувало. Вона була андроїдом- напарником, хай і новим прототипом. Але чому тоді її присутність нагадувала йому про дружину? Той самий погляд, коли вона просила його кинути спецназ, обіцяючи, що вони поїдуть кудись, де немає війни. Стів струснув головою, проганяючи спогад. Не зараз.

— Ти... ти як? — спитала Хлоя, її голос був тихий, але не як у робота, що читає скрипт. У ньому звучала якась нотка — турбота? Чи просто імітація?

Стів дістав флягу, хильнув віскі. Горло обпекло, смак був як у дешевої пійла, але він за нього відвалив купу кредитів. Віскі не допомагало забути, лише притупляло біль.

— Як? — хмикнув він, засовуючи флягу в кишеню. — Ми його прогавили, Хлоє. Знову. А ти стоїш і... що? Вдаєш, що тобі не байдуже?

Вона підійшла ближче, її черевики хлюпали по калюжах. Дощ лив по обличчю, але вона не кліпала. Її очі дивилися прямо в нього, ніби шукали щось.

— Я не вдаю, — сказала вона, і в її голосі промайнула тінь образи. — Я бачу, як ти тремтиш. Чую, як твій нейроімплант гудить від перенавантаження. І... мені не подобається, коли ти так. Хіба я не твій напарник? Чи я просто... не знаю, твій супровід?

Стів стиснув флягу сильніше, аж пальці заболіли. Її слова були як тупий ніж — не різали, а повільно вдавлювали. Він відвів погляд, на миготливий неон, на калюжу, де відбивалася його власна тінь. Наполовину людина, наполовину машина. Хто він, насправді? Якого дідька вона лізе йому в голову? 

— Ти код, Хлоє, — буркнув він, зневажливо. — Складний, хитрий код. Не плутай це з... з тим, що всередині, у людей.