Візуалізація "Знахідки": що ж хотів сказати автор

Вітаю, любі читачі і гості сторіночки)

Сьогодні вирішила поділитись таким собі розкадровкою-візуалом моєї “Карпатскої знахідки”

Готові?)

Хто раптом не знайомий з історією, то…

Аня мріяла про відпустку в Карпатах все життя. Але змогла здійснити мрію лише після важкого розлучення, і точно не думала, що отримавши ключі від шале – знайде у власному ліжку... сонного роздягненого чоловіка. А він нікуди йти не збирається, більш того, вважає що це шале – його. А ще вони, виявляється, мають значно більше спільного, ніж спочатку здалося. І обоє налаштовані боротись до кінця.

***

Сюрприз для Ані у вигляді Дмитра ) Торсик довелось закрити квадратиком, аби не порушував політику і правила блогів) Хто хоче без квадратика - завітайте до мого каналу)

***
Аня стояла посеред кімнати, стискаючи руками ремінь своєї невеликої дорожньої сумки. Її щоки палали не від холоду, а від злості.

– Дарма я тебе розбудила. Треба було одразу викликати охорону! Або й взагалі – поліцію! – її голос тремтів, але не від страху.

“Знахідку”, схоже, такі погрози не налякали зовсім. Він сидів на краю ліжка, тільки плед стягнув та недбало ним загорнувся. Волосся скуйовджене, погляд – іронічний.

– Поліцію? Серйозно? – Він посміхнувся краєчком гарних чуттєвих губ. – І що ти їм скажеш? Що власник шале нахабно спить у своєму ліжку?

– У моєму ліжку! – різко випалила Аня. – Я орендувала це шале на тиждень. Офіційно. З договором, печаткою й усім зо там треба!

– Невже? – чоловік нахилив голову, наче дійсно задумався. – А я отримав ключі від адміністратора ще вчора. І платив не фантиками. 

– Не вірю ні одному слову! І не поділяю любов до комуналки! Тому – вимітайся!

***

Отже, Дмитро. Успішний молодий юрист, який стомився від міського шуму і постійних справ, та спонтанно вирушив до Карпат. Тут скуштував “карпатского мохіто” і заснув сном праведника, аж до зустрічі з Анею. 

Аня – щойно пережила розлучення та втрату сімейного бізнесу і просто з порогу заявляє Дмитру, що ненавидить юристів. Щоб ситуацію не розпалювати ще більше, Дмитро каже що він таксист.

***

– Ну розкажи, що ти любиш, що ненавидиш. 

– Роботу люблю. Тобто любила… 

– Оо, прогрес. Я свою теж обожнюю. А ненавидиш що? 

– Ненавиджу? – Аня відпила ковток кави. – Юристів по сімейному праву! – згадала болючу тему, від чого очі зблиснули недобрим полум'ям. 

– Оу… 

– А ти… чим взагалі займаєшся? – спитала, щоб продовжити розмову, яка щомиті обривалась, як неякісний скотч. 

– Я? – Дмитро чомусь помітно зблід, – Та так… так… таксую! – випалив несподівано навіть для самого себе. 

***

Не можу не поділитись цим кадром ) За допомогою миші Аня намагалась відвоювати собі ліжко. Детальніше про це - в книзі)

 Аня стояла на стільці, тряслась і вказувала пальцем у куток кімнати.

– Там! Там! – закричала вона знову. – Миша! Миша!!!

Дмитро вже хотів було сказати щось колюче, але саме в ту мить Аня рвонула повз нього – швидко, як вихор. 

– Ань?.. – здивовано пробуркотів, поки нічого не розуміючи. 

Потім нахилився, злегка примружився, обережно підійшов до вказаного місця… і побачив.

Керамічну фігурку миші. Маленьку, сіреньку, з золотим бантиком на шиї. Цілком декоративну. Цілком нерухому.

– Серйозно? – запитав себе, а потім раптом зрозумів, що його щойно обвели навколо пальця, як довірливу дитину. 

***

Однак ліжко ділити їм таки довелось, бо воно було одне)) 

Дмитро не ворухнувся.

Добре. Хай собі спить. 

Вона повільно підсунулася ближче, заповзаючи в ту невелику, але таку бажану зону тепла біля його тіла. Його спина була неймовірно тепла, навіть крізь футболку. І коли вона врешті притулилася до нього, то ледве стримала полегшене зітхання.

О, нарешті…

А ще – пахло кавою і парфумом. Знову. І… чимось на диво знайомим.

Аня закрила очі.

“Якщо ти щось і скажеш зранку, я все заперечу”, – пробурмотіла вона, торкаючись чолом його лопатки…

Так приємно і затишно… 

І, на диво, Дмитро злегка поворухнувся уві сні… і ненав’язливо потягнув ковдру ще й на її плече…

***

Спочатку між ними була напруга. Що, власне, і не дивно, хотіли ж просто відпочити, а тут нестандартна ситуація і ще більш нестандартне сусідство))

***

Але з часом конкуренти перетворились на союзників))

"Вона навіть не помічає, що світиться. Уся – як те світло з каміна. Тепла, жива, справжня." – подумав трішки з ревнивою гіркотою. 

Дмитро нахилився вперед, підкинув дрова. І раптом зловив себе на думці,  що якби ця картина повторилась і завтра, він був би навіть дуже не проти.  

– Зголоднів? – озвалася Аня, не озираючись, але явно помітивши (чи відчувши?) його погляд. – Чи хочеш мені розповісти, який саме омлет любиш?

– Дивлюсь, бо смачно пахне. І виглядаєш ти… наче хтось, кого я не хотів би проганяти з кухні, – відповів він з легкою усмішкою.

Аня врешті обернулась, трохи здивована його тоном. Її щоки на мить порожевіли, але вона швидко сховалася за сарказмом:

– Це взагалі-то я маю тебе проганяти. Не забув, що шале – моє?

***

І навіть насолодитись карпатськими чанами, в подарунок від адміністрації, що хотіла погладити помилку з заселенням… 

***

І на десерт тонкий натяк, що ж хотів книгою сказати автор)
Уривок з продочки, що вийде завтра. Дмитро вчить Аню бути собою і подумати та нарешті попіклуватись про себе. 

– Ти сказав, що я щойно сказала важливе «ні», – озвалася вона після паузи. – Але ж вони мої діти…

– І це не виключає того, що ти маєш право на себе, – м’яко відповів Дмитро. – Материнство не анулює твою особистість. Ти не лише мати. Ти – жінка, людина, яка має бажання, втому, потреби. І… право на Карпати.

Вона ледь усміхнулась.

– Просто я все життя звикла ставити інших вище за себе. Дітей, чоловіка… бізнес…
– А тепер не треба вище, спробуй поставити себе хоча б на один рівень з іншими, – сказав Дмитро, простягаючи руку й обережно торкаючись її пальців. – Хоча б спробуй.

– А якщо вони розчаруються в мені?
– То, може, їм варто подорослішати.
– Ти кажеш так… ніби це просто.
– Ні. Але це важливо.

Аня подивилась у його очі – глибокі, серйозні, трохи втомлені. Вона відчула, як усередині щось рухається: не грім, не буря – а тиха, ніжна впевненість, що вона не одна. Що її хтось бачить і розуміє.

– Я боюсь бути собою.
– Тоді я буду поруч, поки ти не звикнеш до цього.

***

Але їх історія тільки почалась, попереду чекає багато цікавого. Все ж вони з різних світів, до того ж Дмитро так і не сказав поки, чим насправді займається… 

Та попри це – їм дуже затишно разом… 

Хочете знати, що буде далі – додавайте книгу в бібліотеку та будемо слідкувати разом) 

До книги

***

І нагадую про свої соцмережі. Там бувають анонси і розіграші) А ще, в тг-каналі, візуали, які трішки не відповідають політиці блогу. Щоб підписатись на сторіночку – натискайте картинку соцмережі.