МОЯ АЛЕКС. Другий том

Дорогі читачі, йде викладка другого тому історії про Алексіану Трентон та її родину.
Жінка-вогонь, жінка-торнадо, жінка, яка не мислить свого життя без авантюр та... шаленого кохання. Зрада та ненависть, пристрать та пригоди у чужих країнах, охоплених повстаннями, весь цей коктейль долі в трилогіі "Моя Алекс".

***
 

— Гей, мала, не хочеш Деніелса? — з усмішкою спробував він скаламбурити. І під Деніелсом він мав на увазі не віскі.

— Ні, — стримано відповіла Дейзі, розуміючи, що витягнути зброю не вдасться, та й тут стільки народу, що в цьому не має бути потреби. Але... усі навколо сміялися, пили й курили, абсолютно не звертаючи уваги на те, що відбувається.

Дейзі сіпнулася, але хватка нахаби була міцною і відчувалося, що він не має наміру її просто так відпускати. Вона спробувала не панікувати.

— Чому ж? Невже цей бар і такий чоловік, як я, занадто непрезентабельні для леді? — глузливо посміхнувся здоровань, намагаючись обійняти її за талію.

— Вибачте, мені треба йти, — голос Дейзі пролунав занадто жалібно, і вона ледь не заплакала від страху. Ніхто не заступається за неї, а бармен протирає дірку в стільниці, вдаючи, що нічого не відбувається. У цьому чортовому барі її можуть зґвалтувати просто на одному із запльованих столів, і здається, нікому не буде до цього діла!

— Тільки після того, як пропустимо кілька келихів пива, — наполегливо тягнув її до свого столика здоровань.

За його спиною з'явився сухорлявий темноволосий хлопець трохи старший за саму Дейзі. Із легкою посмішкою на смаглявому вилицюватому обличчі він тихо мовив:

— Дівчина ж сказала, що нікуди не піде. Що неясного?

— Що ти там пискнув? — Здоровань відпустив Дейзі й повернувся до її нежданого захисника.

Вона зрозуміла, що це її шанс непомітно піти, але залишити юнака розбиратися з нахабою підло — він явно не впорається з татуйованим велетнем.

Дейзі тремтячою рукою намацала в сумочці пістолет.

— Я сказав, що вона не піде з тобою! — уже голосніше повторив хлопець, продовжуючи посміхатися. Він склав руки на грудях і сперся на барну стійку — в очах його був виклик і лиха сміливість. Він був схожий на індіанця – смаглявий та з чорними агатовими очима.

Здоровань заревів і заніс було свій величезний кулак над головою брюнета, як Дейзі приставила дуло пістолета до його боку, сподіваючись, що відвідувачі бару й цього не помітять, як щойно зробили вигляд, що не помічають, як її тягнуть до столика в кутку. Бармен кинув на неї швидкий незацікавлений погляд і знову повернувся до своєї стільниці та ганчірок.

— Пішов до біса, — прошипіла Дейзі, — або я прострелю тобі яйця.

Брови її захисника здивовано злетіли вгору — він не очікував такої спритності від тендітної дівчинки в карамельній атласній блузі. Вона здавалася маренням з іншого світу — світу розкішних салонів і гламурних вечірок. Її зарозуміле аристократичне обличчя говорило саме за себе — «я тут випадково». Він тільки тому й заступився за неї.

Татуйований нахаба чортихнувся, але покірно відійшов убік — щось у голосі цієї злої крихітки сказало йому, що жартувати вона не має наміру.

— А ти небезпечна жінка! — захоплено мовив брюнет.

Дейзі мовчки сховала пістолет у сумочку. Нерішуче озирнулася, немов не розуміла, що вона тут робить.