Дебютна збірка віршів від Фати Моргани

Привіт-привіт, товариство!

Тож, рада вітати вас на сьогоднішній прем'єрі моєї першої збірочки віршів, що складається з тринадцяти невеличких поезій. Вони писалися у пориві дивних, ніколи незвіданих раніше почуттів, зазвичай пізно ввечері. Деякі з них були створені вдома, за моїм звичним робочим місцем, деякі народилися у порожній палаті, прямо на лікарняному ліжку, доки я перебувала на кардіологічному обстеженні.

Вперше в житті мені хотілося писати вірші. Ці були складені зовсім не для великого кола людей. Вони призначалися лише одному. Тому, кому вдалося зачепити мою душу довгі пів року тому, випадково познайомившись зі мною в спільному чаті на підготовчих курсах. Наша історія завершилася так само несподівано як і почалася. Утім, її кінець був набагато боліснішим, аніж початок.

Дивовижно усвідомлювати, що людина, яка так симпатизувала вам, може зробити в рази болючіше, ніж той, кого ви майже не знаєте. 

Справжня причина припинення нашого спілкування і досі невідома мені, адже я так і не почула нормальних пояснень. Але підозрюю, однією з них могло стати моє захоплення письмом, мої серйозні плани на майбутнє у сфері літератури, мій останній секрет, який буй йому невідомий і який я осмілилась нарешті довірити йому. Виявляється, трьох днів вистачило, аби він повністю змінив думку про мене та, зазначивши наостанок "які ми різні", просто зник з мого життя. Але, навіть якщо й не це головний збудник раптового непорозуміння між нами, то на що можна було сподіватися з відносин між двома підлітками, яких розділяють мало не триста кілометрів відстані?

Чи шкодую я про щось? Можливо.

Чи буде мені що розповісти, аби з усмішкою пригадати свої підліткові роки, період, коли вчорашня дитина проходить непростий шлях пізнання себе як особистості, стає дорослішою? Однозначно.

Він теж писав мені вірші. Але їх я, на жаль, а чи на щастя, не зберегла. Моїх же мені було надзвичайно шкода позбуватися, а тому вони досі припадали пилом десь у нотатках. Перечитавши їх нещодавно, мене раптом навідала цікава думка: а що як поділитися ними зі світом?

Важко сказати, що ці вірші викликають щось хороше на думці. Чи що я в них вкладаю ті ж глибокі тремтливі сенси, якими вони були просочені при написанні. Скоріше, ці вірші просто бляклий кумедний спогад про наївний, трепетний, але досить цікавий момент моєї біографії та особистого життя в цілому. Зараз та маленька драма здається чимось смішним та несерйозним, але навіть такі безглузді речі колись несли в собі щось цінне. І навіть це має право на згадку. Будь-яку, будь вона позитивна чи не дуже.

Не впевнена, що мої плоди віршомазівста можна оцінити як щось справді гідне з точки зору поезії, так як я все ж ідентифікую себе як автор-прозаїк. Але ці вірші принаймні щирі. Справжні. Зроблені з душею, а не на показ.

Ремарочка: але врешті все одно з'являться на просторах Букнету "на показ", оце іронія долі, скажіть?

Тож, за традицією перед кожним дебютом своїх творінь, лишаю вам анотацію до збірочки "До розбитого серця":

Вірите у кохання довжиною всього у два з половиною місяці? У кохання на відстані? Чи можливо закохатися у людину, ніколи не бачивши її очей, але зазирнувши у саму душу, чувши лише її голос та отримуючи ніжні наївні вірші?
Хто з нас не мав несерйозних, а подекуди дурненьких драм у юності? Та чи всі мали таку у звичайному чаті в месенджері? Та і чи багато з таких мали щасливий кінець?
Утім... не все те зорі, що сяє. Не все таке ж щире, як вірші. І не все те, що комедія, насправді трагедія. Та й врешті, не все, що серце, б'ється.

 А чи є у вас схожа історія? Якась цікава інтрижка, яка запам'яталася вам на довго та досі часом викликає дивне відчуття ностальгії: за молодістю, безтурботними почуттями та життям, коли все здавалося в рази простішим? Можливо в когось з вас, леді, був кавалер, що купував вам шоколадки чи рвав нещасні квіти, аби порадувати вас у школі при всіх? Чи у вас, панове, була об'єкт кохання-зітхання, яку ви виглядали щодня у місцевому парку, аби запросити на морозиво чи в кіно?

Буду рада, якщо ви поділетесь однією з таких оповідок, а тому з цього приводу офіційно відкриваю в коментарях під цим дописом "ностальгію-момент", хи-хи!!

Ну і під кінець, якщо ми вже заговорили сьогодні про поезію, то просто зобов'язані згадати її справжню королеву (чи це тільки я так вважаю?) - пані Костенко:

Все повторялось: і краса, й потворність.
Усе було: асфальти й спориші.
Поезія — це завжди неповторність,
якийсь безсмертний дотик до душі.