Останній день передплати

Нашу розмову з різними версіями перериває дзвінок моєї тітки.

- Слухаю, - відповідаю відразу. У неї хворе серце, тому кожного разу, коли бачу на екрані її ім'я, я трішки хвилююсь.

- Маріє, повертайся додому, є розмова, - її голос мені не подобається і я відразу зіскакую з гойдалок.

- Все добре? Тобі погано?     

Подруги затихають і спостерігають за мною уважно.

- Я добре почуваюсь, - зітхає тітка. - Але ти маєш негайно прийти. Це дуже важливо.

- Гаразд. Зараз буду, - вимикаю телефон і дивлюсь на дівчат. - Мені час. Тітка кличе, якась вона схвильована. Шкода, що так мало побазікали.

- Ще побачимось, - махає рукою Ірка.

- А може це до тебе гості приїхали? - не вгамовується зі своїми фантазіями Марина.

- Марино, тобі книги писати з такою уявою, - сміюсь з її слів. - У мене немає багатих родичів. Хіба що моя тітка таємний агент, а всі її хвороби, це лише прикриття.

Прощаюсь з подругами і поспішаю у дім. Коли проходжу повз авто, не втримуюсь і заглядаю всередину. На місці водія сидить чоловік середніх років, поклавши руки на кермо, він проводжає мене поглядом. Я відразу прискорюю хід, засоромившись, що заглядаю туди, куди не потрібно. 

Яка мені різниця, хто це? Мене це не стосується.

Та опинившись в коридорі квартири і вловивши ледь помітний запах чоловічого одеколону, підозрюю щось неладне. А потім бачу дві пари чоловічого взуття і серце падає в п'ятки. Невже вони справді до нас? 

Біжу на кухню, сильно хвилюючись за тітку. Нащо вона їм потрібна? 

- Що сталось? Хто ці люди? - завмираю в проході.

Чоловіки у чорному сидять за нашим маленьким столиком з чашками чаю у руках. Тітка Ліля стоїть в стороні, сперта на стільницю. Невже Маринка має рацію і вони з спецслужби? Але моя тітка навіть таких серйозних людей змусила роззутись і всунула у руки по чашечці чаю. Звідси ніхто не йде, поки не спробує її запашних трав.

- Маріє, вони приїхали за тобою, - голос тітки лагідний і вона дивиться на мене так, наче співчуває.

- Що? Я нічого не зробила, - хребтом пробігається холодок.

Я дуже чемна дівчинка. Я навіть ні разу не крала жуйку в магазині на касі, хоч подруги не раз підбивали на авантюру. 

- Ти не зрозуміла, Маріє. Я зараз тобі поясню, - тітка робить крок в мою сторону. У неї чомусь дуже винуватий вираз обличчя. - Ці люди працюють на твого батька. І вони приїхали, щоб завезти тебе до нього.

- У мене немає батька, - стверджую. Відчуваю, як тіло німіє. - Я сирота. Ти сама казала, що він помер дуже давно.

Один з чоловіків підводиться, залишивши чашку на столі, підходить до нас.

- Вітаю, - протягує мені руку, але я ігнорую його жест і лише підозріло обводжу поглядом незнайомця. - Я Сергій Васильович, помічник Володимира Івановича, вашого батька. Він особисто доручив мені привести вас додому, де вас з нетерпінням чекає велика родина.

- Ви напевно помилились, - шиплю, намагаючись вгамувати роздратування. - Але я не маю ні мами, ні батька. І нікуди не поїду з незнайомими людьми.

Кидаю на тітку звинувачувальний погляд, розвертаюсь і вибігаю з кухні. Опинившись в своїй невеличкій кімнаті, гримаю дверми, щоб хоч трохи випустити пар. 

За хвилину до кімнати заходить тітка Ліля. Вона зупиняється біля входу, наче боїться підійти ближче. Ще ніколи в житті не бачила в її очах стільки відчаю.

- Ти мені брехала весь час, - кидаю звинувачення.

Почуваюсь зрадженою і дурною. Кому ж тоді вірити, якщо найрідніші не кажуть правди?

- Все не так просто, - виправдовуються.

- Банальна фраза для дешевого серіалу, - перебиваю її. - Будеш розказувати, що я б нічого не зрозуміла і все таке?

- Хочеш правду, - хмурить світлі брови. - Вони навіть не зустрічались. Так інтрижка на декілька днів. Твоя мама завагітніла, але він не збирався одружуватись, і дитини не хотів. Що я мала казати всі ті роки? Що ти йому не потрібна?

- А зараз навіщо здалась?

- Можливо з роками він зрозумів свою помилку, - знизує плечима. - Люди змінюються. І чим старшими ми стаємо, тим більше починаємо розуміти. Хоче все виправити. 

- Мені він зараз вже не потрібен, - промовляю різко. - Кажи цим двом, нехай забираються. Я нікуди з ними не збираюсь їхати.

Відвертаюсь до вікна. Не хочу, щоб тітка бачила зрадливі сльози в моїх очах. Неприємно дізнатись, що все життя в тебе був батько, просто ти йому не потрібна.

Тепла жіноча рука лягає мені на плече, і від цього дотику стає трохи спокійніше.

- Маріє, я сама вигнала б їх, - починає занадто лагідно, підозріло. - Але трішки обдумавши ситуацію, я прошу тебе їхати з ними.

- Що? Ти мене виганяєш? - різко повертаюсь до неї, скинувши з себе руку. - Я набридла тобі? 

- Звичайно ні, моя дівчинко, - обіймає попри те, що я пручаюсь. - Я дуже тебе люблю. Але ти сама бачиш, що моє здоров'я лише гіршає. Я не зможу довго про тебе піклуватись. А цей чоловік дасть тобі усе, що треба. Він багатий, дуже багатий.

- Не потрібні мені його гроші, - вириваюсь з її рук і відскакую. - Я залишусь з тобою. Буду допомагати. Влаштуюсь на роботу, якщо треба.

- Я тобі забороняю думати в такому напрямку, - в її голосі з'являється командний тон, а це значить, що вона не відступиться. - Ти не можеш зруйнувати своє майбутнє через мене. Ти навчаєшся і я хочу, щоб ти здобула хорошу освіту. 

- Я її здобуду, проживаючи з тобою.

- Ні, - різке і безкомпромісне слово. Я затамовую подих від того, як холоднокровно вона зараз на мене дивиться. - Ти поїдеш з ними до свого рідного батька. І він забезпечить тебе усім, чим мав би раніше. Я виховувала тебе вісімнадцять років, тепер його черга. Будь розумною і зроби правильний вибір для нас обох. Я стомилась дуже сильно. І одній мені буде легше. Повір так буде краще.

https://booknet.ua/reader/dochka-damantovogo-magnata-b433726?c=4702452&p=1