Вітаю, мої хороші!

Запрошую до оновлень одразу п'яти книг!

Гораль. Не дам тобі піти...

Раптом у дзеркалі заднього виду знову бачу світло фар, і на цей раз я бачу це чітко. Одна частина мене хоче вийти, а інша стримується. Вже немає надії, що той, хто їде, зупиниться. Якщо людина захоче допомогти, то сама зупиниться. Пильно дивлюся у дзеркало і завмираю, коли авто вмикає правий поворот і зупиняється позаду мене.

Серце нарощує ритм — страшно та радісно водночас.

Бачу, як з машини хтось виходить, але не можу зрозуміти, хто вийшов — чоловік чи жінка. Виходити тепер боюся. Здригаюся від того, що хтось стукає у вікно. Я хотіла опустити скло, та в мене нічого не працює, тому прочиняю дверцята.

— Доброго вечора! Що трапилося? — питає грубим басом високий незнайомець, одягнений у чорне пальто та діловий костюм. Це добре видно у світлі фар його авто, тільки лице розгледіти не можу, бо він дуже високий.

— Моя машина зламалася, — тихо повідомляю, а за мить додаю: — Вона не заводиться, навіть світла немає.

— Ти додому? — раптом цікавиться чоловік.

— Так, — відповідаю, вся тремчу, і на свій страх та ризик прошу: — Допоможіть, будь ласка!

Повисає пауза. Моє тремтіння подвоюється, а незнайомець не квапиться хоч якось відреагувати на мої слова.

Фіктивна дружина мільярдера...

Лиш тепер згадала, що Ворон мав мені відповісти сьогодні, як ми вирішимо наше життя у шлюбі. Нерви за секунду натягуються, мов струна. І я не можу більше ні про що думати. Мене це надто сильно хвилює. Пильно зиркаю на чоловіка й розгублено нагадую:

— Еріку, ти обіцяв мені сьогодні дати відповідь на питання нашого особистого життя?!

Ворон пильно зиркає на мене, припинивши жувати. Мені від його погляду чорних очей дуже страшно. Але я хочу знати відповідь на це питання.

Підставна наречена Дикого...

Сьогодні спекотний розділ!♥️

Шалена двійня мого боса...

— Вероніко Сергіївно, заберіть, будь ласка, дітей та йдіть до авто. — Він простягає мені ключі.

Почуваюся не конче зручно, але, забравши ключі, чекаю, доки діти підуть зі мною, та вони вперто стоять.

— Костю, Соню, ідіть з Веронікою Сергіївною, чи вам особливе запрошення потрібне?

Малі таки йдуть з кабінету завідувачки, і я йду за ними. Мене охоплюють не найкращі емоції. Після почутого не знаю, як поводитися з дітьми. Виявляється, зі мною вони ще дуже добре поводилися. Я справді дещо шокована. Не розумію, звідки в таких малих дітей стільки отрути та нелюбові до всіх.

ПЕРЕСЕЛЕНКА

Прибираємо з Яриною кухню, і вона, посміхаючись, заявляє:

— Женю, а ти таки сподобалася Тимурові. Он як на тебе дивився. І мала його полюбила. Раджу й тобі придивитися до нього. Він хороший, добрий, чуйний та людяний. І Настя тебе полюбила.

Я важко зітхаю та, знітившись, зізнаюся:

— Щось навіть не знаю. А як же Мирон? Я ж клялася йому у вірності перед Богом. Він же мій чоловік.

Жінка оглядається на мене, завмерши. З хвилину мовчить, а тоді питає:

— Скільки твого Мирона вже немає?

— П’ять років, — чесно зізнаюся.

Ярина знову довго мовчить, витираючи посуд насухо, а тоді тихо починає:

— Ось що я тобі скажу, дитино: ти ще молода. Життя у розквіті сил, і як бути — звісно, вирішувати тобі. Але твоя жертовність нікому не потрібна. Тобі дитину потрібно ростити, ставити на ноги. І не важливо, що скажуть люди… — вона зітхає і додає: — Люди завжди говоритимуть. Така вже людська природа. А ти краще до серденька свого прислухайся. Воно тобі й підкаже, як бути. А я тобі кажу: якщо є такий шанс і такий чоловік — варто спробувати, однозначно. Ви були б красивою парою…

Переселенка

Приємних емоцій!