Після сніданку від робота-офіціанта, який не втомлювався бажати їм «гарного настрою на 99,9%», Марія й Андрій нарешті вирвалися на вулиці чарівного Токіо. Осіннє місто зустріло їх лагідними обіймами теплого сонячного проміння, що м’яко перепліталося з прохолодним вітерцем, несучи в собі тонкі аромати хризантем з найближчої квіткової крамниці та ледь вловимий солонуватий запах водоростей з рибних яток, що виднілися неподалік.

— Слухай, — захоплено промовила Марія, міцніше стискаючи його руку, — у мене таке відчуття, ніби ми потрапили на сторінки якоїсь неймовірної манги* /*японські комікси/. Усе таке яскраве, живе… нереальне!

— А у мене таке відчуття, що я ось-ось неодмінно витрачу всі свої заощадження на якусь дивовижну, але абсолютно непотрібну технологічну штуковину, — розсміявся Андрій, із цікавістю розглядаючи автомат з гарячими напоями, що самотньо стояв посеред невеликого скверу. — Сподіваюся, там хоч інструкція буде англійською...