Продовження Без поцілунків...

Привіт мій любий читачу, це ваш недолугий автор✌️

Нарешті я завершила свою давню роботу "БЕЗ  поцілунків". 

Скажу чесно, це було досить хвилююче та дуже важко, я писала його більше двох років, починала, кидала і знову поверталась.

Звісно за ці роки багато змінилось, і я, і мої навички в написанні ( псссс... скажу по секрету, сподіваюсь вони покращились) тому перші частини ніби трішки сируваті, але я обіцяю з кожним кроком, з кожною хвилиною ставати краще!

А тепер новина для невеличкої кількості моїх читачів: Я вже починаю роботу над наступною частиною книги, і буде вона називатись ... " БЕЗ поцілунків. На межі безумства"

Кину вам шматочок, та чекаю зворотнього звязку. Мені цікава ваша думка та критика.

— — — —

Спокійно проводжаючи його поглядом,  вона стояла, але через мить зойкнула.

— Чекай! Ледь не забула! Сюди йди швидко.

— Ну що вже таке? — дуже байдуже та без ніякого ентузіазму він ледве рухався в її напрямку, щоб показати максимально, як він не бажає їй допомогти.

— Розстібни застібку на сукні, хоча б до половини. Я так паскудно її застібала, що боюсь, сама зняти не зможу. І буде ризик побачити мене знову в цій сукні, але вже на роботі. Тож давай! — швидко підскочивши, вона обернулась до нього спиною, чекаючи на дії.

Погляд, який він намагався стримати, вже втік на волю та ковзнув по її тілу, смакуючи соковитими формами, знову, як колись.

Стримуючи нервове дихання та шалену спрагу, яка враз з’явилась ні звідки, він підійшов занадто близько та повільно рукою забрав ніжне шовкове волосся зі спини, поклавши їй на плечі. Ледь торкнувшись до замка на застібці, він легким рухом руки ринув вниз — геть до самих сідниць, де ця застібка і закінчувалась.

Якась невгамовна тиша застигла між ними. Важко сказати, про що думали ці двоє в той момент. Але точно не про те, що в одного з них вже є пара.

З трепетом у голосі Саша намагався розбавити цю тишу гумором, який могли зрозуміти лише вони вдвох.

— Кожного разу, як вперше... Як згадаю, скільки застібок було так розстібнуто, і що після них у нас було, аж гаряче стає, — не вперше за довгий час Олександр вимушено видавлював з себе ці жарти в такі занадто хвилюючі моменти. Але завжди ці жарти супроводжувались смутком у голосі, який не чув, мабуть, лише глухий.

Криво посміхнувшись, Юлія дивилась лише в одну точку в стіні та дійсно згадувала ті моменти та його фразу: «Кожного разу, як вперше». Вона так часто чула її від нього протягом шлюбу. Ці слова стали ніби лише їхні — їхній маленький секрет, який розуміли лише вони. Сумна усмішка в очах промайнула на обличчі Юлії. Вона подумала, що інколи вони дійсно вміли бути щасливими... Але все змінилось.

— — — —

Цілую в щічку. Па!