Цікаво, це тільки у мене нічого і ніколи не пишеться так, як я задумала?

Починаючи історію тритончика, я була впевнена, що це буде найкоротша з казочок. Ідея виглядала скромно: вони зустрілись в лабораторії, де він - піддослідний, а вона - працівниця. Між ними явно промайнула іскра, але їх розділяє скло акваріума: в прямому і переносному сенсі.

- Ось, - сказала Мрія, відповідальна за ідеї, - тримай.

- Що з цим робити? - поцікавилась Мрія, відповідальна за написання творів.

- Покрути якось! Експерименти там, ще й колишню маєш під боком... Цікаво, нє?

Мрія, відповідальна за написання творів, почухала потилицю:

- Ти що, серйозно думаєш, що з цього можна зробити цілу казку?

- Нехай буде коротенька! Познайомились - щось там/щось там - і хеппі енд! Не всі ж казки мають бути по 100 сторінок?

- Ну в принципі...

І Мрія, відповідальна за написання творів, почала крутити. І накрутила... Тритончик потихеньку перевалив за 90 сторінок в Ворді, а ще повинна бути мінімум 1 глава, епілог і, як і обіцяла в казках, бонусна глава. Мамма-мія, йдемо на рекорд. А, як то кажуть, нічого "нє прєдвєщало". Я не спеціально, правда.

Зато це моя найкраще книга за версією експертів моєї мами ☺️ То, може, й не страшно, що така довга.

До речі, для тих, хто читає і ще не бачив - вчора вийшло невелике оновлення (ми уже прямо в фіналі).

Я вже заплуталась... Я цього тритона показувала?