І от тоді…

Тоді, коли мій мозок ще не встиг осягнути, що, чорт забирай, відбувається, в ці, як виявилось, напіввідчинені двері… заходить вона.

Спокійно. Впевнено.

Еля.

Мене… влупило. Ні, не по обличчю — по душі. Струмом, як електрошоком по хребту.

На мить мені реально здалося, що я або сплю, або остаточно з'їхав з глузду. Бо по-іншому я не міг пояснити цю картину.

Вона йшла до мого столу з тацею в руках. На ній — кава. І то не якась там “принеси, щоб відчепився”, а реальна подача. З серветкою. І маленьким бісквітом збоку.

А вона…

Вона була інша.

Ніяких розтягнутих кофтин, ніяких патлатих кіс.

Атласна, чорна блузка. Виріз — такий, що змушує уяву трохи шаленіти.

Спідниця олівець — підкреслює її вузькі стегна і тонку талію, ніби кричить: “подивись на мене ще раз”.

На ногах — чорні підбори. Не скажеш, що вона в них як модель ходить, але… вона старалась. Це було видно. Це… вбивало.

І волосся. Ці недбало накручені хвилі — вони не були ідеальними. Але боги, як вони пасували їй.

І от вона — переді мною.

Реальна. І в той же час — нереальна.

А губи…

Матові. У тон шкіри. Теплі. Соковиті.

І цей погляд… Тихий, але впевнений. І без жодного фальшу.

— Данієль Ройович, — сказала вона так рівно, ніби ми тут не після скандалу, і я не стою в офісі з розбитим світом і паршивим настроєм.

— Вибачте за втручання. Це ваша кава. Завдання виконано. Зараз занесу вам папери на підпис. А о другій годині у вас…

Вона зробила маленьку паузу, ніби навмисне, щоб мої думки знову злетіли з рейок.

— …зустріч із Лейлою Карахан, з приводу контракту по Middle East line. Вона вже підтвердила присутність.

Залишає каву на моєму столі. Погляд короткий, але достатній, щоб у мене знову пересохло в горлі.

Розвертається.

Йде.

Клацання каблуків — як постріли по моїй самовпевненості.

Я мовчки дивився їй услід.

Сказати, що я був приголомшений — це нічого не сказати.

Анотація:

Я не просив про кохання. Тим паче — про війну.
Вона з'явилась у моєму житті, як помилка. Як аварія. Як прокляття, що мало б пролетіти повз.
Маленька, вперта, з руками в борошні й очима, в яких пекло не згасало навіть тоді, коли вона плакала.
Я з неї сміявся. Вона мене ненавиділа.
Я жив у хмарах — вона виживала на землі. І наче з різних світів, ми мали би просто розминутися. Але чомусь усе пішло не за планом.
Мій світ почав тріщати по швах після її погляду.
А її — розвалився, коли я торкнувся.
Я бачив жінок. Купався в них, мов у шампанському — п’янко, швидко, без обіцянок.
А потім вона.
Занадто вперта, занадто чесна. В тілі, яке навіть не мало права збуджувати мене настільки.

ненавиджутахочузалежність

#незаймана героїня