Камера в руці тремтить. Пальці ніби не мої — вологі, дрижачі, ледве її втримують. Страх повзе під шкірою огидними зміями, стискає груди і обвивається навколо ребер. Серце гупає так люто, ніби ось-ось проб'є собі шлях назовні.

Навіщо я тільки на це зважилася?.. Адже знаю, ці відморозки можуть щонайменше скалічити мене за те, що я зараз роблю. А щонайбільше — закопати десь на пустирі. І жоден з них не пожаліє.

Хоча ні… Один, можливо, пожаліє. Саме через нього я і пішла на ризик. Під покровом ночі, з одним лише ножем у кишені для захисту, приїхала на околицю міста.

Бо памʼятаю його іншим. Не чудовиськом і не монстром, а другом. Тим, ким він був для мене чотири роки тому.

Другом, від якого я хотіла більшого. І була певна, що він теж цього хоче.

А він… кинув мене. Пішов. І перетворився на безпринципного монстра.

Виходжу з тіні, міцно стискаючи тремтячими пальцями камеру, якою знімаю, як він зі своїми дружками згрібають з вітрини магазину мобільні телефони та іншу електроніку.

Вони розбили ліхтар, але всередині горить приглушене світло, завдяки чому обличчя видно досить добре.

Проковтую слину, готуючись до викриття. Без нього ніяк. Я маю переконатися — чи залишилося в Руслані щось людське. А зробити це можна тільки одним-єдиним способом.

Коліна тремтять від нервів, у грудях вібрує паніка, перехоплює подих.

— Швидше, — підганяє хтось із них.

А я сприймаю це як знак.

Набираю повні легені повітря і хриплим голосом гукаю:

— Гей, усміхніться на камеру, хлопчики.

Усі троє синхронно повертають голови в мій бік, але я дивлюся лише в темно-зелені очі — ті самі, що колись здавались мені цілим світом.

Руслан недбало відкидає назад волосся і з силою стискає щелепи.

— Завʼязуйте, — кидає він своїм напарникам, відсуває носком кросівка спортивну сумку, що стоїть на його шляху, і важко, рішуче прямує до виходу з магазину.

Ноги самі хочуть зробити крок назад, але я втоптую свій страх у землю і залишаюся на місці. Не можна, щоб він його побачив.

Камера здригається в руці, коли він підходить майже впритул. Я переводжу її йому в обличчя, знімаючи крупним планом.

— Усміхнешся? — голос зривається. — Батьку Славка сподобається. Він давно шукає тих, хто грабує магазини. Не соромно буде дивитися в очі батькові свого найкращого друга?

— У мене немає друзів, Дашо. Ти, як ніхто, маєш це знати, — його байдужий голос звучить, наче ляпас.

— А хто в цьому винен? — опускаю камеру і дивлюсь йому прямо в серйозні очі. — Ти сам від нас відмовився. І вибрав це бидло, — киваю в бік відморозків, які застібають сумки з награбованим.

— Тільки не кажи, що ви сумували, — кривить обличчя у штучній гримасі. — Славко тебе не втішив?

— Уяви собі — сумували. Я сумувала. Чи для тебе це нічого не значить?

Від того, як він знизує плечима, ніби йому байдуже, у мене стискається все всередині. По-справжньому боляче.

Хоч Руслан ніколи й не говорив мені прямо, я була впевнена, що він щось до мене відчував. Я ловила його погляди, посмішки і сходила з розуму. Думала, мої почуття взаємні. Дурна, наївна дівчинка. Видумала собі те, чого не було.

Мене попереджали, що він небезпечний. Казали — тримайся подалі. А я не слухала. Вірила, що моя інтуїція не може помилятись.

— Камеру сюди, якщо не хочеш піти додому з переламаними ногами, — простягає руку Руслан.

ПРОДОВЖЕННЯ В МОЇЙ НОВІЙ ІСТОРІЇ:
ЗАБОРОНА