Митці відпусток не мають

Усім приємного вдалого вечора, товариші букнетівці. Чи варто вже говорити "доброї ночі"? Година-то пізня.

Але хіба бувать у нас, письменників, пізні години? Хтось вже лягає в такий час, а у когось прокидається щось таке, що тримає перед рукописом до самого ранку.

Сьогодні я зазирну до вас ненадовго, але зроблю усе, аби витрачений на мене час пішов вам на користь та лишив позитивний осад. Зараз розведемо бліх, як щойно пожартувала моя мама, порадивши таки написати пізньовечірній блог.

Мене вже давненько немає на цих буйних просторах, де володарює мистецтво слова, в чиїх служниках ваші дивовижні ідеї та думки. Але це зовсім не означає, що я остаточно покидаю вас чи свої книги. Ця незручність та неабияка прикрість, на щастя, тимчасова. І зовсім скоро, з приходом літа та завершенням екзаменів, я знову повернуся до свого чарівного світу. Порину у нього по саму голову та ділитимуся ним із вами.

Проте, сьогодні не про плани, не про те, що станеться колись там, того самого понеділка нового життя та всяка інша маячня цього роду. Сьогодні хочу поговорити з вами про те, що відбувається зараз.

Певно, дехто вже помітив, що я порушила традицію публікації нових розділів по вівторках та четвергам. Останній оновлений розділ "Товариства Елементорів" Букнет побачив ввечері минулої п'ятниці, майже тиждень тому. І вже підназбирав нових переглядів, що просто неймовірно тішить.

Рада, що за цією історією досі слідкують, що вам і досі цікаво, що ж там буде далі та у який новий бік поверне сюжет. А тому я збираюся порушити традицію ще не раз. У мене ще ціла пачка неопублікованих розділів "Товарситва" (сім розділів же ж можна вважати пачкою, еге ж?) та вже тридцять перший у стадії написання, що має закінчитися найближчим часом. Цими днями підкину вам ще одненьку, аби ви не так сумували за оновленнями, які, на мій прещирий жаль, і справді стаються занадто рідко. Нещадовно, як раз до того, як опублікувала двадцять третю главу, побачила, що книга більше не "в процесі", а набула статусу "заморожена". Ці злегка страшні літерки не на жарт струснули мій розум та добряче так змусили перечитати, відредагувати та показати Букнету продовження, над яким я так старанно труджуся уже котрий місяць.

До того ж, я нещодавно знайшла у нотатках ще три асоціативних дошки своїх персонажів, а тому вирішила повернути рубрику "Досьє". Та й не забуваймо, що ми все ще не розкрили до кінця особистість Вільяма Шалфея... чи як його там звуть насправді?

Ну а тепер хочу нарешті розкрити усю суть сьогоднішнього заголовку, який, певне, і змусив вас відкрити цей допис. 

А справа от у чому. У митця справді немає відпусток. Він ніколи не бере її. Не може дозволити собі такої розкіші. І річ зовсім не у термінах, що горять, не у зайнятості чи у надто щільних графіках, які зовсім не хочуть статити гнучкішими хоч на трішки.

У чому ж тоді справа, спитає хтось? Але ви, мабуть, вже й самі здогадалися. Митець, який не хороший він є, не здатен вимкнути свої думки. Він не в змозі зупинити картинки у своїй голові, той бурхливий нескінченний потік ідей та їхніх зародків. 

Ось у такій "недовідпустці" знаходжусь і я. Справді, зараз не завжди знаходиться час приділити вдосталь уваги своєму головному рукопису чи попрацювати над іншими, дрібнішими історіями. Але роздуми щодо написаного та того, що лише планується бути таким, не зупинити. Мої думки живуть власне життя, у так званому "фоновому режимі", абсолютно начхавши навіть на те, що я сплю. Думки ніколи не сплять, нікуди не зникають, завжди прямують лише кудись вперед та вгору. І це не може не радувати, чесно кажучи.

Зовсім нещодавно, буквально позаминулого вечора, коли усі вже лягли спати, думочки у моїй важкій, втомленій за продуктивний у навчанні та підготовці день, голові різко пожвавішали та, взявши у крихітні ручки кріхітні олівчики та папір для нотаток, почалися кидатися його клаптями у мене. Ну а голова Фати Моргани була б не її головою, якби не утнула щось подібне.

А все почалося з того, що ще пообіді того дня я, зазирнувши у соцмережі, натрапила на одне відео, під яким один з коментаторів вирішив зробити раптовий вкид, не інакше як призначений саме для мене. Хтось із користувачів Інтернету лишив послання від долі, таку собі крихітку натхнення. Раптову ідею для роману, фентезі чи реалізму, то вже на розсуд того, кому це послання трапиться, як зазначив він. І цим "кимось" несподівано стала я.

Так, уже не в силах заснути, за якихось півтори години сидіння зі штучним інтелектом, якому було поставлене завдання запропонувати якесь гідне ім'я для головного героя, та писаниною в нотатках мобільного телефону, я й заклала початок створюванню замальовок сюжету нової великої книги. За її реалізацію я обов'язково візьмуся після закінчення роботи над першим томом "Елементорів", що, сподіваюся, завершиться уже цього літа.

Ось такий цікавий випадочок з мого життя на цей момент, друзі. До чого ж це я все? А до того, що письменник це не лише той, хто пише. Письменник передусім вигадує, фантазує, розмірковує, будує грандіозні повітряні замки, плете божевільні теорії і лише потім намагається втілити це все в життя. 

Ось вам і цитатка з цього приводу, яка, власне, й наштовхунала мене на подібні думки. 

У письменника ніколи не буває відпустки. Бо життя письменника - це або писати, або думати про написане.

Кілька днів тому мене надихнув Ежен Іонеско та ця його безсумнівно правдива та безмежно життєва фраза. А сьогодні нехай вона надихне вас. Та остаточно розвінчить сумніви щодо того, чи все, що ви робите, правильно. 

І пам'ятайте - усі ваші думки, маленькі роздуми та непевні припущення варті того, щоб бути написаними. Дайте їм шанс. Не лишайте їх припадати пилом десь у темних кутках свідомості, адже вони все одно нікуди не подінуться. Так, можливо, забудуться чи трохи збліднуть, але назавжди не зникунуть ніколи, так і лишившись нереалізованими.

Натхенення вам. Та сил подолати усі негаразди та перестрибнути кожну перепону! 

Вірю у вас.