✨ Переробки та ігри з чатом Gpt ✨

Майже рік тому мені трапилася гра ─ перероби шматочок із відомої книжки у своєму стилі із заданим жанром. Взяти участь не вдалося, але руки засвербіли. Тоді на світ з'явилася чудова історія «Поїхати до Парижа = втекти», яка стала самостійним витвором, але мала джерело у шматочку з класичної й дуже відомої книги «Тореадори з Васюківки». Моя історія вийшла доросла, соковита і кумедна. Награвшись ─ я відклала цю справу.

А тут ось з'явилася вільна секундочка і я вирішила спробувати гру знову. Цього разу запитала в чату його пропозиції щодо літературного шматочка і надала можливість вибрати жанр: сказав, магічний реалізм. Ось, що вийшло в мене:

Щоночі бабуся Клава заварювала чай, варила чарівне зілля, аби відганяти дітей ночі. Обприскувала дверні та віконні рами, щоб ніхто не заскочив до неї в темряві та не налякав. Вона знала точні пропорції вербени й аконіту — щоб ані вампір, ані вовк у повний місяць не проломився.

На кухні бабусі Клави завжди пахло сіллю. Вона щедро насипала її на підвіконня, аби жодна нічна демонка не простягнула руку.

Та не те щоб бабуся їх усіх боялася. Люди та діти ночі давно уклали перемир’я, але підступний характер зберігся по обидва боки. Люди все ще намагалися нападати на дітей ночі вдень, коли ті міцно спали, а ті у відповідь мстилися, прокрадаючись уночі.

Баба Клава товаришувала з багатьма дітьми ночі — але тільки до дванадцятої. Як тільки годинник бив північ, вона гнала їх геть, відмовлялася лікувати.

— Бабуся вже старенька, серце слабке, спати треба міцно! — І після того хропіла безперебійно аж до дев’ятої ранку.

Проте цієї ночі хтось уперто стукав копитом у двері. Бабуся тільки встигла окропити чаєм раму, як уже хтось просився назад.

— Не впущу! — різко відповіла баба Клава. — Комендантська година, бабуся йде спати, — безапеляційно заявила вона.

— Бабусю, це я.

Роздратовано зітхнувши, вона відчинила двері й впустила на поріг худого сатира на козячих ніжках. Стояв він — ні живий, ні мертвий, мов примара. Темні тіні залягли під його заплаканими, червоними очима. На вигляд йому було двадцять п’ять, хоча насправді вже давно перевалило за двісті.

— Знов дівчина відмовила? — Баба Клава вперла руки в боки.

Сатир всхлипнув раз, вдруге — і розридався.

— Ідемо, — зглянулася вона. — Тільки двері зачиняй і на засув замкни. Тобі потрібен чай, — мовила вона. — Усім дітям ночі треба трохи сонця. — Баба Клава дістала з шафки маленьку баночку, що світилася жовтим світлом.

— Звідки у вас пилок фей? — хлюпаючи носом, запитав сатир. — Маленький народець не ділиться своїми дарами.

Баба Клава усміхнулася:

— Діляться, якщо знати, що їм запропонувати натомість. — Вона взяла в руки ніж і грізно сказала. — Наприклад, копитце сатира, який порушує мою комендантську годину!

Сатир злякався, підскочив, заметушився й кинувся до дверей.

— Ну куди ж ти, дитино нічі?! Я всього-на-всього торт хотіла тобі відрізати...

Та двері лишилися навстіж відкритими, а сатир розчинився в ночі. А вже зранку поповзли чутки, що баба Клава займається чимось недобрим, і двоє поліціянтів стояли на її порозі з ордером на арешт.

— Ой же ж козли малолітні… — бурчала бабуся.

— Хто-хто, пані? — Один із поліціянтів нахилився ближче, щоб розчути її сердите бурмотіння. — Ви ж знаєте, що зараз, у цей особливо неспокійний час, коли дітей ночі так часто знаходять мертвими, треба дуже обережно добирати слова?

Баба Клава пирхнула:

— Я ж їх у себе лікую, а не вбиваю.

Але слова не були доказами. Бабу Клаву взяли під руки й повели до поліцейського відділку — на ретельний допит.

А ось, що він мені дав до того, як я попросила жанр для власної переробки. 

Щоранку бабуся Клава заварювала чай, ніби варила чарівне зілля. Вона казала, що кожна людина має свій чай — той, який лікує, заспокоює, зцілює душу або розкриває серце. Для себе вона заварювала липу з ромашкою, бо "спогади краще п’ються з чимось теплим".

У її кухні завжди пахло сонцем. Неважливо, була за вікном злива чи хуртовина — в бабусиній чашці парувало літо.

Одного ранку, коли місто ще дрімало в тумані, до дверей подзвонили. На порозі стояв хлопець у чорному — худий, мов тінь, з очима, в яких оселилася ніч.

— Ви... робите чай? — запитав хрипким голосом.
— Для тебе знайдеться, — усміхнулась бабуся.

Він мовчки сів за стіл, дивився, як вона повільно перемішує трави в скляній банці, немов обирає майбутнє.

— Тобі потрібен чай для того, хто загубив себе, — мовила вона. — Звіробій, м’ята, трохи сонця.

Він не питав, звідки вона знає. Просто тримав чашку двома руками, ніби боявся, що світ знову вислизне.

Коли він пішов, на підвіконні залишилася смужка тепла, а в повітрі завис аромат м’яти й надії.

І ще довго бабуся Клава казала:
— У кожного з нас буває ніч. Але добре, коли є хтось, хто вміє заварити трохи світла.

На диво, це не було як завжди плоско і погано. Він вчиться. Це здорово, але людської душі не замінить, а ось погратися з ним можна. Особливо якщо перерва всього на секундочку...