Світло пробивалося крізь віконце, лоскочучи щоку. Еліарна скривилась і повільно розплющила очі, втупившись у стару дерев’яну стелю. Щось муляло в боці. Щось тепле і важке.

Вона обережно перевела погляд — поруч спав Тарік, напівусміхаючись, як хлопчисько після вдалого жарту. Його рука лежала на її талії.

— О ні… — прошепотіла вона й відвела погляд. — Тільки не це…

В голові щось клацнуло. Вона смикнулася й вхопила капітанський годинник з тумбочки.

— Прокляття! — вигукнула вже вголос. — Я мала бути на борту ще годину тому!

Вона зірвалася з ліжка, почала бігати кімнатою, збираючи розкиданий одяг. Штани з підлоги, сорочка зі спинки стільця, чоботи — де вони?! — під ліжком. Вона натягувала речі прямо на ходу.

Тарік сонно відкрив одне око.

— Що там? Знову шторм?

— Шторм — це ти, Таріку! — буркнула вона, застібаючи штани .

— Я б міг образитися… але твоя паніка така… сексуальна…

— Не сміши мене. Я капітан. А зараз виглядаю як перелякана дівчинка, що спізнилась на перший рейс!

Він перевернувся на бік і підпер голову рукою, спостерігаючи за нею з посмішкою.

— Ти завжди так тікаєшь від щастя?

Еліарна зупинилась, застібнула капітанський ремінь, і кинула на нього погляд через плече.

— Щастя — це мати корабель, екіпаж і план. Я ледве не зрадила всьому цьому заради кількох годин тепла…

— І не шкодуєш?

— Шкодую тільки, що не прокинулася раніше.