Мені було вісім. Я проводила літо в смт у бабусі — у новенькому багатоповерховому домі, який тоді вважався крутим. Свіжозбудований, ще пах фарбою, але зроблений, так собі. З дірками там і там, де можна було їх передбачити та не допустити.

Однієї ночі, коли все довкола мовчало, до нас у квартиру щось залетіло. Воно забилось десь в дірці на балконі. Всю ніч плакало й стогнало. Ми з бабусею перелякались. Зранку почали шукати — думали, пташка якась. Виявилось ні, кажан. Маленький, чорний, як ніч. Його крило звисало під дивним кутом — зламане, понівечене.

Він був не страшний, а якийсь... зворушливо чужий. У бабусиній старій коробці з-під взуття ми зробили йому гніздо. Поїли з піпетки. Говорили з ним. Він жив з нами кілька днів — перестав скиглити.

Потім знайшли волонтерів. Вони його забрали до притулку. Він ще вісім років прожив разом з собаками, був там за головного.

Відтоді я люблю кажанів. Як знак, як згадку, як маленьку тінь із дитинства, яка навчила мене ніжності.