Доброго вечора, шановні читачі і автори Букнет) 

Ділюсь новим розділом своєї книги та невеликим візуалом…. Детальніше - у продочці, завітайте. Сьогодні продочки вийшло дві - я трішки заплуталась з плануванням глав) Щоб завітати - натискайте на картинку, вона відкриє книгу. 

Вона бере коробку обережно, ніби боїться, що це пастка. Відкриває – і на її долоні засвічується золота підвіска зі смарагдом. Камінь глибокий, насичений і його зелені відблиски відбиваються в її ніжних і трохи здивованих зелених очах.

– Це… дуже гарно, – шепоче вона. – Занадто гарно.

– Він тобі пасуватиме, – кажу я. – Смарагд – камінь тих, хто не боїться бути собою.

Вона піднімає очі й дивиться на мене вперше за весь вечір – по-справжньому, відкрито.

– Дякую… тобі... За все.

А в мені щось стискається й розквітає водночас.

Підвіску я тримаю в руці, поки вона розглядає її на моїй долоні. Її очі світяться – справжньо, щиро. І коли вона різко кидається мені на шию, обіймає і цілує в щоку, я не встигаю навіть зреагувати.

Це такий простий жест. Дитячий. Невинний. Але мені раптом не вистачає повітря. Вона така легка, така довірлива, що я завмираю, ніби мене вдарило струмом.

Я не повинен це відчувати. Не повинен знітитися, не повинен хотіти притиснути її до себе міцніше.

– Добраніч, Діано, – хрипко кажу я, вдаючи, що все під контролем. І виходжу, поки ще здатен не зробити дурниць і не сказати, чи зробити щось інше.

У коридорі зупиняюся.

Ангеліна.

Стоїть, схрестивши руки, спираючись стегном об стіну, як на фото з глянцю. Погляд її холодний, спокійний і водночас пекучий. Вона нічого не каже, але її посмішка змушує мене відчути неприжмний холодок.

Я вдихаю глибше. Збираюся з думками…

Не виходить. Надто контрастно все це: полум'я і лід…

Трохи візуалу. Тут діана мала б обіймати Крука, але ші вирішив по-свому)

Натискайте, щоб читати книгу) 

Приємних вражень і тихого вечора!