Добрий вечір, любі буркотуни. Як ваші тривоги? Всі цілі? Сьогодні були прильоти коло знайомих, бережіть себе. Напевно це трохи дивно, але…один зі страхів автора у наші дні — не побачити коментаря від читача, який завжди коментує. Починаєш задумуватися, а чи живі ці всі люди, які ходили з тобою від книги до книги чи в них щось сталося. 

П.с. не влаштовуйте собі дні без телефонів та вчасно поповнюйте свій тарифний план. Бо навіть якщо здається, що про вас ніхто не згадає, будуть люди, для яких ви важливі. 

Заходьте почитати продовження на книгу «Совість для диявола». А також, завтра знижка на книгу  »Мій ректор — гусь». Запрошую. 

— Що відповідає моїм смакам? — тихо перепитав він пошепки, нахиляючись трохи вперед. Моє тіло завмерло, а мозок шалено намагався зрозуміти, що зараз відбувалося. — Ви.

Дві літери змусили моє серце мало не вистрибнути з грудей. Вони пробирались під шкіру, благаючи мене подолати ту мізерну відстань між нами, та торкнутися колючої щоки пальцями. Цей клятий магнетизм вибив мої останні мізки і я ледь стрималась й з останніх сил спробувала знову перевести все у жарт.

— А я думала, що ви любите більш... екзотичні страви, — відповіла я, намагаючись заспокоїтись.

— Куди ж іще екзотичніше? — його голос був низьким і спокійним, але в ньому чулись ноти, яких я не помічала раніше. —  Вас же примарою звуть та “зомбі не товарного вигляду”. Не думаєте, що  це й так досить незвично?

— Думаю, що ця розмова сама по собі незвична. Дурні жарти зайшли занадто далеко, — ніяково відповіла, ковтаючи клубок нервів. Я спробувала встати з краю столу, щоб збільшити між нами відстань, але містер Рейнальд поклав свою руку поруч з моїми стегнами й наблизив лице впритул до мого. — Що ви робите...?

— Намагаюсь бути серйозним, — прошепотів чоловік на відстані кількох сантиметрів від моїх губ.  Його обличчя ледь помітно нахилилося на бік й він ледь чутно додав:  — Подобається…?

 Телеграм   Інстаграм