Коли книжкові герої ростуть разом з автором

Цікавий випадок у моєму житті. Свій перший роман я почала писати, коли мені було 11 років. Спочатку моя головна героїня була такою ж, як і я: надто юною, надто нерозважливою, надто... надто... надто... Проте минав час, росла я і разом зі мною - Вона. Дівчинка перетворилася в дівчину, згодом - у молоду жінку. Тепер я її переросла. Роману понад 20 років і він досі лежить у шухляді, чекає свого часу. 

Історія цікава та болюча. Це психологічна історична драма з елементами містики. Все як я люблю. Мій Йоан (він же Іван із "Гріх і каяття") - послушник, якого колись прокляв священник. Неоднозначний персонаж - похмурий, мовчазний, холодний. Він щосили намагається не зійти з обраного колись шляху (аж іноді з ряси вистрибує), адже його покликання - служіння Богу. 

Проте одного разу його життя, чи то пак існування, змінюється назавжди. У храмі з'являється Людмила. Вона краде його спокій, вносить сум'яття у приспану віками змучену душу. 

Ну, менше з тим. Йоан чудово собі жив ще до того, як книга "Священник" стала популярною, ха-ха! Проте зараз, закінчивши з "Обіцяною", я знову повернулася до старого, до Люди та Йоана. Це моя римська імперія. Навіть у маразмі я пам'ятатиму їх. 

Поки не виконала умови комерції, не викладу роман. Хоча й дуже хочеться... Сподіваюся, скоро це станеться. А поки тішитиму себе і тих, кому близька ця тема, візуалізацією. Вона дозволяє мені глибше зрозуміти моїх персонажів.