Всім привіт! Друзі, давненько мене тут не було. Нарешті повертаюся до роботи і презентую для вас новеньку історію. Заходьте, читайте. Чекатиму ваших коментарів.

Зіграй кохання

Уривочок:

Ввечері я не могла заснути. Мама ще щось бурчала, що мені треба працювати над дикцією й мімікою, а я  уявляла, як ми сидимо з ним на сцені, як він читає свій текст, а я — свій.

Я готувалася. Читала монолог до півночі, хотіла, щоб усе було бездоганно. Лише вранці згадала, що треба гарно вдягнутися. Вибрала светр із відкритими плечима, зробила легкий макіяж, навіть косу розплела — а раптом йому більше подобається розпущене…

І ось я виходжу на сцену, заповнену студентами. Славко стоїть посередині спиною до мене. У руках — сценарій. Він щось пояснює Ірі Павленко.

Побачив мене, усміхнувся: 

— А, Тамара! Супер, що прийшла. Сідай. Ми зараз дочитаємо з Ірою, а потім ти будеш з Пашею. 

З Пашею.

Я сіла на лаву збоку сцени, ковтаючи розчарування. Так, звісно, я розумію, це репетиція, не побачення. Але ж… Але ж...

Він так байдужо на мене подивився. Навіть не подивився. Так, мазнув поглядом. Не спитав, як справи, не підійшов. Навіть рукою не махнув. 

Славко з Ірою сміялись над якимись приколами, вона щось йому шепотіла на вухо, а він усміхався — так, як ніколи не усміхався мені.

Я сиділа, тримаючи текст, як оберіг, і намагалася не показати, що мені хочеться зникнути. Хочеться додому, прийняти душ, змити дурну помаду,  і щоб усе це було сном.