Артефакт вогню: Прокляття книги

Глава 12. «Золота нитка»

На Елісанні було одягнено весільне плаття, виконане повністю зі срібного туману, тканини, що плететься вручну з ниток, оброблених місячним сяйвом. Воно було в міру пишне, без зайвих прикрас, але кожен її рух змушував плаття оживати, мов срібло виливалося прямо з її тіла.

Левіанна, зосереджено зціпивши губи, промовляла закляття, і кучері Елісанни поволі випрямлялися — перетворюючись у прямі, дзеркально блискучі пасма.

Ладріель, яка доти лише мовчки спостерігала, зрештою не витримала. Її голос, як завжди, був м’яким, але цього разу — з домішкою спогадів.

— Коли ми з твоїм батьком побралися... — почала вона, повільно, ніби обережно торкаючись минулого, — я бачила його рази зо три.

Елісанна здивовано поглянула на матір.

— Я думала, у вас це було... ну... кохання.

— О, люба... воно згодом прийшло, — Ладріель усміхнулася ледь помітно. — Але в ельфів не прийнято довго залицятись. Угода, згода родин, звичай... А почуття — вони приходять, коли серце готове.

Елісанна мовчала, слухаючи. Її пальці нервово погладжували срібний рукав.

— У перший день у маєтку я так злякалася бути сама, що розридалася просто на порозі, — зізналася Ладріель, її погляд став м’яким і далеким. — Твій батько так стривожився, що хотів відвезти мене до моїх батьків просто серед ночі, аби тільки я не плакала.

В грудях у Елісанни потепліло. Вперше за багато днів. У цьому спогаді було щось справжнє, чисте, людське — попри всю магію й традиції.

Вона глибоко вдихнула й повільно кивнула. Це не дало відповідей, але дало сили.

У двері постукали. Звично суворий голос Вальтрутти проник у кімнату:

— Пані. Гості вже зібралися. Наречений чекає у саду. Біля альтанки.

Усі знову заметушилися.

Левіанна шепотіла заклинання, аби тканина на платті лежала ідеально. Ладріель поправляла прикрасу у волоссі доньки — витончений вінок з ельденієвої гілки, що сяяв сріблом і рубінами. Вальтрутта терпляче чекала біля дверей, як камінь, що ніколи не поспішає, але завжди встигає.

Настав час.

Елісанна глянула на себе в дзеркало. В її очах — тривога, слабка надія, тінь страху й іскорка сили. Вона не знала, що її чекає. Не знала, ким насправді є Фламетар, ким вона стане завтра. Але зараз, у цю мить, вона йшла — не як жертва, а як та, хто зробить свій вибір. Навіть якщо пізніше. Навіть якщо потім усе зміниться.

Сад чекав. Альтанка вже світліла крізь великі вікна. А там — її майбутнє.
Невідоме, як і кожне заклинання, що ще не було вимовлене.