12. «Золота нитка»

— Здуріла, ельфійська суко?! — Райдан ледь не зірвав голос, вдивляючись у її крижане, викличне обличчя. — Ти пішла до маєтку Фаелар сама? Без жодного слова?

— А ти сам казав, що це квапливе весілля псує всі наші плани, — спокійно, але з викликом в голосі відповіла Міріель, схрестивши руки на грудях, наче збудувавши фортецю із власного тіла.

— Так! Але повне розкриття — це смерть нашій справі! — гарячкував вампір. — Якби Елісанна дізналась про зраду й побігла з плачем до батька... кінець! Все, як ти кажеш, — пішло б коту під хвіст.

Міріель на мить знітилася, та її постава залишалася гордовитою, очі — холодно-лютими, як гострі леза.

— Невже ти справді ревнуєш свого любимчика до тої золотої принцеси? — Райдан змінив тон. Його голос став насмішкуватим, майже лагідним. Він вміло дратував.

— О, як шкода втратити такого... спекотного коханця, — підхопила вона гру, облизуючи губи так, ніби смакувала спогади.

Райдан закотив очі, зітхнув важко й рукою відкинув пасмо волосся, що сповзло на обличчя.

— Не треба було зв’язуватись із тобою, — прошепотів він, майже не відкриваючи рота, ніби ця думка важила тонну.

— Шкодуєш? — Міріель підійшла ближче, повільно, як кішка, й поклала свою тонку, блідну руку йому на плече. — Це ж ти прийшов до мене. Не забув?

— Пам’ятаю, — холодно відповів він. — Дуже добре пам’ятаю.

— Але я була права щодо твого друга, чи не так? — її голос став оксамитовим шепотом. — Ти нічого не отримаєш. Лише провину. Він зрадить. І ти залишишся сам.

Її пальці неквапно ковзали по його грудях, ковзаючи по тонкій тканині сорочки. Райдан заплющив очі. У грудях щось стискалося. Невпевненість? Злість? Жаль?

— Можливо... я вже й починаю сумніватися... — пробурмотів він, наче визнаючи слабкість, яку досі ретельно приховував.

У відповідь — її гострі нігті впилися в його груди. Він не втримав тихого стогону. Вона навалилась на нього, штовхнула, і обоє впали на ліжко.

Ця кімната в борделі була її особистим володінням, де вона приймала обраних клієнтів, або тих, кого вважала за потрібне. Стіни пам’ятали пристрасті, шепоти й зради. І жоден із відвідувачів цього дому не поставив би зайвого запитання.

— Сумніваєшся? — шепотіла вона, торкаючись губами його вуха. Її подих був гарячим, п’янким, мов вино зі спецій.

Він не відповів. Лише різко перекинув її через себе й опинився зверху. Дивився в її очі, мовби шукаючи там відповідь — або ж привід втопити в ній усе, що ще залишилось від сумління.

Мовчання між ними було не пустим. Воно було голосним, як буря перед грозою.

* * *

Фламетар сидів у своєму кабінеті за величезним дубовим столом, заваленим паперами, немов зібрався власноруч перебрати архів імперії. Темне волосся спадало йому на очі, і дракон із помітним роздратуванням потирав перенісся, вчитуючись у черговий документ.

Поспішний шлюб неабияк змішав усі карти, та, правду кажучи, він і сам був радий, що ельфи так швидко погодилися віддати йому найдорогоцінніше — свою спадкоємицю. Звісно, поки офіційна церемонія не відбулася, на його плечі звалилося безліч справ — від переїзду Елісанни до розподілу майна. Хоч з його багатством чи без, але вона все одно навіки належатиме дракону. Від цієї думки губи Фламетара самі по собі вигнулися у хижу, самовдоволену усмішку.

Що ж до книги… він переглянув свою стратегію. Надмірна активність могла викликати підозру. Краще бути ближче до родини — непомітним, але невідступним. До того ж він не був настільки самовпевненим, щоб думати, що лише йому відома цінність книги. Це дратувало, але водночас і було вигідно: у разі пропажі підозра не впаде одразу на нього.

Все йшло майже ідеально.

Окрім Райдана.

Останнім часом той дивно змінився. Менше балачок, рідкісні візити до палацу — що взагалі не схоже на його зазвичай безцеремонну манеру. Відтоді як стався той випадок у бібліотеці, між ними, здавалося, щось тріснуло. Можливо, Фламетар і справді перегнув палицю… Можливо, варто було б поговорити.

Втім, коли думки знову повернулися до юної ельфійки, серце дракона все ж таки спалахнуло. Вже за кілька днів вона житиме тут, у його палаці. Він пам’ятав її погляд, коли вона вперше ступила до цього місця, підписуючи угоду. Приміщення, хоч і величне, не викликало у неї відчуття затишку. Втім, вона ще навчиться цінувати холодну розкіш.

Його погляд впав на папірець перед собою. Це була угода — офіційна, підписана, скріплена печатками — на передачу у власність земельної ділянки в самому серці Сільвас Елеарн.

Від ельфів.
Звісно, вона була оформлена в їхньому фірмовому стилі: надмірно поетичному, кволо-урочистому й безжально затягнутому.

Раді привітати Вас, Високошанований Власнику Драконових Криль і Гордовитих Помислів, з офіційним набуттям земель у межах славного ельфійського поселення Сільвас Елеарн!

Земля ця — нетлінна частина культурної спадщини наших предків, які плекали квітучу гармонію, спів птахів та ароматні роси ранкових лугів. І тепер ця краса — Ваша. Так, саме Ваша.

Ваша нова домівка розташована на величній ельфійській вулиці Сицилії, яка колись служила стежкою для фіалкових процесій і відлуння лютневих пісень. Її можна знайти справа від ставка Ворген, за кущем квітучого ельфійського плюща, де вечорами сидить дух прадавнього хробака мудрості (не хвилюйтеся, його не видно)...

Фламетар насмішкувано скривився.
— Звісно, хробака... Ще б лютневою процесією мені влаштували весільний марш, — буркнув він і перечитав далі.

Право на землю було надано Вам повноважним рішенням Ельфійського Комітету Справ, Спогадів та Садів, у складі якого 32 представники із різних сфер: квіткові гільдії, голоси тиші, наглядачі за блиском роси та, звісно, наш славетний голова — Ельвіон Фаелар.