ЧИТАТИ ТУТ
Панночка-відьма
(фольклорне українське фентезі)

В 2024 році книга отримала Спецвідзнаку Міжнародний літературний конкурс "Коронація слова"

***
У першому ж хуторі, що трапився на шляху панночки та її рятівника, довелося Ержбет переконатися, що козак не брехав їй про вкрадених дівчат. У пана козацького сотника дочка зникла напередодні. Щоправда, сусідка — тонка, як жердина, жидівка, у якої й зупинилися панночка з Олексою, — пошепки їм розповідала, що дуже зла мачуха у дівчини тієї була.
— Ви знали б, відьма, як є відьма! — журилася жидівка, виставляючи на стіл юшку та кашу, молоко в глечику. — Від неї всі ми тут спокою не знаємо, то корів здоїть, то як кицька по селу ходить, наводить смуток... Відьма спадкова вона! З чортами місяць краде, зірки ясні… воду в колодязі мутить, а ще ганяє дяка ночами, зовсім заїздила! На горбу його катається!
Молодик, яким панночка була вбрана, мовчав та шапку в руках м’яв, дивився на жирну юшку з якимись штукенціями, які тут галушками називали, й пахла та юшка ароматно та смачно, та ще й сметанкою приправила її господиня, зеленню присипала... а шматок у горло не ліз.
Життя це нове, в штанях та мужицькій сорочці, під виглядом учня козака-характерника запорізького, не тішило панночку. Ну от ніяк не тішило. Хотілося їй у Нежинець, до татка. Ось він хвилюється... її, напевно, все Польське королівство шукає, ще б пак — дочка самого воєводи зникла!
— Остап, друже, ти чого такий похмурий? — посміхнувся у вуса запорожець. — Чи борщ несмачний? Чи дівчину дуже шкода?
— Чого ж не шкода, пане! — заголосила жидівка. — Вона ж гарна яка була! Синочок мій сватати її збирався... тепер він горілку пиячить, щоб йому повилазило, щоб його чорти віднесли та кістки по пеклу розкидали, щоб йому ніколи чарку до рота не донести!.. скотиняка він, пане, ох... Мерзотник він у мене! Може, ви з ним поговорите?
Жидівка лаяла синочка ще довго та зі смаком. А молодик, який панночкою був, зрозуміти не міг, чого парубок той, син їхньої господині, не йде шукати свою кохану наречену, а пиячить у шинку?
— Ти поїж, їхати далеко, дня зо два, напевно, й то якщо на конях. Або який обоз зустрінемо, або тут купимо... — Козак наминав кашу з салом, не забуваючи про свого учня.
— А в нас пан сотник зібрався на пошуки доньки, то, може, ви з ним? — спитала жидівка. — Вам куди? У Січ?
— У Січ, — підтвердив Олекса Вовк.
А панночка розуміла — він її парубком вирішив убрати, бо на Січ дівкам шлях закритий. То що ж це він, схотів порушити закони козацької братії?
— Лисавета, ти не дивись на мене, на мені роги не ростуть, ти їж краще! — прошипів козак, доки господиня їх на горище полізла.
— Ти навіщо мене на свій дикий острів тягти надумав? Ти ж казав, підемо в степ, шукати хто пекло відкрив! — не менш люб’язно озвалася панночка.
— А тому, що треба навчити тебе чаклунству! Та й казав я тобі про Хортицю — ти чим слухала? У нас у Січі місця сили є, там швидше вийде витягнути з тебе все зайве… У тебе кров чарівна, розумієш? Не знаю, якого ти роду-племені, а недаремно тебе вкрасти намагалися! Ось я тебе навчу трохи, може, й закриємо тоді шлях у пекло.
— А поки нехай чортяки лізуть у світ людський? — Панночка нервово плечиками пересмикнула й через силу спробувала ложку юшки цієї червоної, що смачно пахла на всю хату, а ще через хвильку її від миски не відтягти було.
Козак же побачив, що жидівка горілку тягне, — каламутна, у пляшці величезній, з плаваючим на дні червоним перцем, була вона, мабуть, смачна, але пити Олекса відмовився, чим розчарував чимало господиню.
— Ну що таке, пане січовику! Який такий козак та відмовиться від моєї горілки! — розвела руками жидівка.
— Мені ще до пана сотника на розмову йти, проситися з ним у дорогу. Скажи, вельмишановна, а в кого коней купити можна?
— У того ж пана сотника й купіть...
І Олекса вирушив до крайньої хати, за якою блищав під яскравим весняним сонцем ставок. На вишняках та яблунях вже листя з’являлося. Ось-ось сади зацвітуть... Любив Олекса той час, коли на хуторах все піною білих пелюсток танцювало та запах солодкий мчав степовими просторами.
Невисокий тин, призьба, криниця з відром, хата вибілена, з віконцями слюдяними, на подвір’ї будівлі добрі — все чин-чином. Добре жив пан козачий сотник, мабуть, з походів на бусурман чимало злотих привозив, через що й процвітання було в його дворі. Поважно крокував біля ґанку півень і дивився на Олексу так, наче той заважав йому однією своєю присутністю.
Двері тим часом рипнули, на поріг вийшла з напівтемних сіней молодиця в довгій сорочці з вишивкою дивовижною на спідниці коричневій, в жилетці яскравій та чобітках на невеликих підборах. Намисто червоне на пишних грудях, віночок зі стрічками, а гарна яка! Губки вишеньки, щічки з ямочками, носик акуратний, малесенький, а брови врозліт, тонкими ниточками... Коса до поясу, й грає її кінчиком молодиця, з усмішкою себе по шиї лоскочачи.
Чортиця як є чортиця, в чомусь права жидівка, вирішив Олекса, насилу намагаючись на кралю не зиркати.
— А пана сотника вдома ще немає, ви ж до нього, пане...
— Запорожець я, звати Олексою, — похмуро буркнув козак. Якби молодиця зрозуміла, що перед нею характерник, чарівник, якого відьмам з шляху не збити, то в хату б не кликала, та й взагалі не вийшла б на поріг... Від таких відьмам горе одне.