Колись дуже давно, моя хвора уява породила ідею антиутопічного роману під назвою "Система" і це було найгірше, що вона породила:). Нікчемний закос під Орвела, теж дуже похмурний (як я зараз розумію, в "Системі" було багато трешу заради трешу), але... з життєствердним фіналом, про перемогу сили духу, бла-бла-бла. Блювотний моралізаторський жах. Я досі вкриваюся фейспалмами, коли про це згадую. Врешті-решт, від тієї ідеї лишилося коротенькє оповідання про головного героя. І це чудово, що воно коретеньке:). Кращий і єдиний нормальний узагалі момент із цілого роману, який я, на щастя, так і не написав.

Я писав "Велич" ще до повномасштабного вторгнення, але тепер воно сприймається трохи по-іншому, гіркіше. Бо викликає роздуми про українських дітей на окупованих росією територіях, яким зараз посилено промивають мізки.

Велич