Всім привіт.

Цікавить думка інших авторів стосовно "морально травмованих" персонажів.

Хто як їх будує? Чи, можливо, навпаки — не любите вводити таких персонажів?

З чого для вас усе починається - з самої травми, навколо якої вже формується особистість? Чи спершу створюєте повноцінний образ, а вже потім — додаєте подію, яка змінила її назавжди?

Як саме ви розкриваєте таких героїв? Відверто, з прямими спогадами і "флешбеками"?

Чи натяками — випадковими фразами, реакціями, мовчанням?

Запитую, бо сам ще шукаю цю межу. Мені не хочеться, щоб біль виглядав як дешева спроба викликати жалість. Але водночас — ігнорувати його, коли він формує мотивацію героя, також дивно.

Для мене один із найважчих персонажів в моїй книзі — Віктор. Медик, що пережив втрату в минулому, яка зробила з нього цинічну, роздратовану та вічно озлоблену людину.

Його "флешбеки" тригеряться випадковими речами — пиріг, дитячий сміх, запах. І саме ці сцени пишуться мені найважче. Інколи пробирає до сліз.

І не тому, що я спеціально вкладаю туди драму. Просто здається, що він живий.
Хто якої думки стосовно такого?)