Як у Паладії з'явилися люди та ельфи

Після того, як подарував життя островам, Янгол нарешті наважився створити розумну расу у себе на континенті. Кожному давав частину своєї сутності, наділяючи тими чи іншими рисами, і залежно від того, чим займалися, фарбував шкіру у різні кольори. То були ельфи, їм відведено життя пятсот років і була їм дарована земля, у той час як Янгол мешкав на небі.

Тоді створив собі подібних помічників, давши їм не тільки частину духу, але і власного розуму, розплатившись знаннями. Вони мали б слідкувати за ельфами, гледіти їх та допомагати розвиватися. Найголовнішим завданням янголів було повернення душ. Коли ельфи помирали, їхні привиди ходили серед живих і не хотіли повертатися, янголи допомагали їм втілитися у ненароджених дітей, аби раса могла і надалі існувати.

Була у них ще одна особливість: кожної ночі зі світу Онікесу до Паладії прибували тіні, що намагалися усе знищити. Магія світла, якою володіли янголи, захищала ельфів та навколишні землі.

Саме тому пернаті вважали себе кращими - вони були подібні до бога не знали смерті, вміли літати і захищали від тіней. З часом їм здалося, що для таких досконалих істот самого неба замало, тож вони спустилися на землю, аби відібрати її.

Отже, янголи нападають на ельфів, вони мають перевагу тому швидко захоплюють їхні міста, майже знищивши расу. Бачучи це, їхній бог шаленіє: "невже я міг створити таких істот, що прагнуть влади і руйнувань так само як ті, що намагалися відібрати мою силу?!"

Розгніваний своїми творінями, янгол позбавляє їх крил та безсмертя, відміряючи найменший термін життя. Лише одній дочці зберігає янгольску подобу, бо вона не брала участі у війні. То була Люксиліна, вона стала правителькою людей.

Янгол змінив крила голуба на воронячі і відрікся від своїх творінь. Він полетів на дальній край континету і звелів усім живим звідти забиратися. Лишилося тільке одне поселення єльфів, яке поринуло у вічний сон. Тоді він, назвавшись Володарем Вічності, відрізав ті землі річкою Серпент і зробив так, щоб там більше не було життя. Звівши собі храм, він лишився там, аби не чути криків розбрату та плачу війни.