Вітаю, любі!

Миру всім!

Запрошую до знижки на історію Анжеліки!

Роман наповнений інтригами, хвилюванням та відчайдушністю. А ще доводить, що не всі безвихідні ситуації є такими. Мабуть, правду кажуть, — що не стається, те стається на краще. Звісно це не всього стосується, але у книзі, " Бранка по неволі" — це саме так.

Уривок. 

Нерви здають. Я страшенно хвилююся. Почуваюся розгублено. Категоричність Бурого пантеличить мене цілком. З надією зиркаю чоловікові у спину, й прошу.

— Оресте Йосиповичу, молю вас відпустіть вітчима. У нього мала дитина. Він потрібен їй та моїй матері.

Кремезний чолов’яга різко розвертається від вікна, й з люттю дивиться на мене.

— Я не відпущу цього покидька, доки всі умови, які я раніше перелічив, не будуть виконані.

Я до болю закушую нижню губу, вся тремчу та стримую сльози. Набравши повні легені повітря, рівними губами видавлюю.

— У нас немає таких грошей...

— То прийдеш коли будуть. — фиркає чоловік та розлючено наказує. — А тепер забирайся звідси.

— Оресте Йосиповичу, я не можу піти. — вперто стою на місці, і змахнувши сльози, додаю. — Якщо ви не відпустите Павла, моя мати пропаде, а виховання сестри ляже на мої руки. Мені ж навчатися потрібно, і працювати... Зрештою я не заміню сестрі батьків...

— Це твої проблеми, — відмахується чоловік, і кульгаючи до столу, знову зневажливо наказує. — Іди!

— Оресте Йосиповичу, я не піду. — вперто стою на своєму, страшно до шуму у вухах, але й розумію той факт, що зараз все залежить від мене. — Заберіть усі СТО вітчима, тільки його відпустіть.

— Послухай, мала, не дратуй мене, — гримить здоровань. — Зрештою, забирайся звідси від гріха по далі, доки я добрий.

— Ви не розумієте... — у відчаю звертаюся до чоловіка.

— І не хочу розуміти! — реве Бурий. — Забирайся!

— Я не піду, — тупаю у нервах ногою я. І шморгнувши носом заявляю. — Ви взагалі людина? У вас серце є?

— Мала, ти сама підеш, чи тебе викинути звідси. — горланить чоловік, і вставши з крісла кульгає до мене.

Я з переляку наче приросла до місця. Навіть поворухнутися не можу. І коли здається, що накачаний здоровань от-от схопить мене, в істериці прошу.

— Обміняйте Павла на мене.

Міцно зажмурюю очі, бо здається цей качок наче неприступна скеля. Нічого не чує, та нічого не відчуває. Відчуваю його важкий подих на своєму обличчі. Чомусь так страшно, що аж дихати важко.

— Обміняти тебе на Павла?!! — хмикнувши з іронією перепитує чоловік.

Я не сміло відриваю очі. Бурий стоїть зовсім поруч, а я не можу видавити ні слова. Мені страшно від того, що я запропонувала, але виходу немає, тому згідно киваю головою...

ЦЕ ДРУГА ІСТОРІЯ ЦИКЛУ, "ПОЛОН НЕ ВИРОК".

Книга тут...

Приємного читання та мирних вихідних!