А вас теж дратує це кліше істино обраної пари, або якогось мужика-альфи, який винюхав собі дівчинку омегу? Взагалі, зручно жити у такому світі - шукати пару не треба, будувати стосунки не треба. Просто якась поява з неба тобі сказала, що оце - твій істиний, все, ви разом до смерті.

Але разом з вибором пропадає також свобода персонажів. Звісно, усі стосунки балансують між: спробую ззрозуміти та знайти компроміс і думаю про себе вимагаю щось собі або йду геть, але другий варіант у випадку з істиними якось не працює. Наче тебе прив'язали до цього чоловіка, і знову ж таки, як у патріархальному суспільстві.

Самі парнери зазвичай у шоці від вибору пари. Він - нахабний принц дракон, вона якась задрипанка, але магічний підбирач пар змусив їх одружитися. Чи варто казати, що без такого провидіння (відчувається не істинність, а бажання автора) вони б навіть не зиркали один на одного? Хоча ні, дівчина б слину пускала, а сам чоловік пішов би далі.

А ви знаєте, що є сюжети, де ці істину ідеальну на все життя пару зраджують? При чому зраджує саме чоловік, у жінки такої опції в принципі не має. Тобто істинність це навіть не про кохання, це про підходящу пару для виведення спадкоємців. І знову усе просмерділося середньовіччям у найгіршому сенсі цього слова - де у жінок немає права голосу, їх видають за чоловіка, вони зобов'язані сидіти вдома і народжувати дітей. Проте чоловік... може і загуляти, його ніхто не закидає камінням за зраду.