Вітаю, любі!!!

Запрошую до завершеного роману, "Жебрак".

Книга ще декілька днів залишатиметься безкоштовною.

Уривок.

Через пів години ми вже стоїмо під ворітьми інтернату. До нас вийшла завідуюча, і коли ми озвучили їй свої побажання, вона надто серйозно глянула на нас.

— А чому саме Арсен? Він дуже складна дитина. Он стоїть біля плоту, матір чекає. А вона відказ від нього написала. За кордон виїхала, а звідти її вже мертвою привезли. А малий все її чекає. — жінка з каштановим волоссям зітхає. — Навряд чи він захоче з вами навіть говорити. У нас є багато дітей такого ж віку, і навіть молодше. Ви можете подивитися інших.

— Але, Ірино Рудольфівно, ми хочемо саме цього малюка. — впевнено запевняю я.

— Ми вже бачили його та говорили з ним через огорожу... — додає Дамір.

Жінка вкотре зітхає та пильно дивиться на нас.

— Ви впевнені? Адже ви ж розумієте, що якщо візьмете малого, а тоді повернете, то травмуєте його психіку?!! Це ж не кошеня...

— Ми все розуміємо, а ще у нас буде час аби звикнути до малого... Вірно?

— Вірно, — погоджується завідувачка.

— Тож, Ірино Рудольфівно, покличте нам Арсена. — просить Дамір.

Жінка важко зітхає, та кличе нас за собою в кабінет. Довго розповідає, яка відповідальність ляже на наші плечі, та які документи потрібно. Коли ж вона закінчила, то розпорядилася аби до нас привели Арсена.

Ми з неабияким хвилюванням чекаємо малого. Минає чимало часу доки Арсен з острахом входить в кабінет. Він пильно дивиться на нас, а тоді впізнавши мене, опускає очі.

— А де Дамір? — несміло питає.

— Я тут, — зізнається мій коханий та додає. — Тільки бороду зголив.

Малий з недовірою підіймає очі, і пильно кілька хвилин розглядає Даміра.

— Але ж тоді на тобі був одяг інший...

— Тоді у мене були погані часи, а зараз вже все добре.

— То ти прийшов попрощатися? — великими очима повними жалю питає Арсен.

— Ні, малий, я прийшов тебе провідати офіційно, а якщо захочеш, то ми з Артемією заберемо тебе зі собою.

— Сьогодні? — личко малого враз засіяло.

— На жаль не сьогодні, а як оформимо всі документи... Але тепер ми щодня приходитимемо до тебе. Ти ж не проти?

Малий лиш не погоджуючись киває головою, а в очах повно сліз.

— Іди до мене, — кличе його Дамір.

Арсен іще з хвилину стоїть, а тоді з розгону кидається в обійми Даміра, розревівшись

Чоловік заспокоює малого, а я сама ледь не плачу, та й завідувачка витирає сльози й просить.

— Ходімо проведу вас в кімнату для зустрічей.

Опинившись на одинці з малим, ми заспокоюємо його. Відаємо гостинці, які він кладе збоку та дивлячись на нас очима повними надії, допитується. Чи ми справді заберемо його у свою сім’ю? Чи будемо любити як рідного? А скільки в нас дітей? І як повернеться його мама, чи дозволимо ми їй бачитися з ним? Ми з Даміром переглядаємося та згідно киваємо головами. Арсен заспокоюється, і лише тоді розпаковує гостинці, а ще питає дозволу, чи можна пригостити ними друзів?

Ми з Даміром зворушені до глибини душі. І якщо до приїзду сюди, я ще мала душевні тривоги та сумніви, то тепер я просто переконана, що хочу якнайшвидше забрати цього малого звідси...

Книга тут...

♥️♥️♥️

UfbcnNBA — Ілона та Давид.

Приємного читання !!!