Запрошую до гар’ячої новинки “Ти моя гра”.  
Новий розділ вже на сайті.


Уривок:

Я ловлю кожен рух його обличчя, кожну зміну в погляді. Він знає про це. І йому це подобається. Його губи ледь помітно розтягуються в усмішці, такій же небезпечній, як і він сам. 

— Невже так принизливо працювати на мене, Карино? 

Я не зводжу очей з його губ. 

Вони вузькі, різко окреслені. Верхня губа трохи тонша за нижню, а в куточках грає ледь помітна насмішка. 

Його голос… 

Низький, оксамитовий, з тією особливою хрипкістю, яка залишається в повітрі навіть після того, як він замовкає. Раніше він говорив тихо, інколи майже боязко. 

Тепер кожне слово лягає, як удар. 

Тепер він вимовляє моє ім’я так, наче розтягує його на язиці, смакує кожен звук. 

Я стискаю пальці на резюме, ніби це останнє, за що можу вчепитися. 

— Це просто робота, — кажу я. 

Він посміхається ширше. 

Ця усмішка не добра. В ній немає тепла. 

— Ні, — каже він повільно. — Життя просто ставить все на свої місця. Потрібно повертати борги. 

Тиша знову розтягується між нами, густа, липка, неприємна. 

Я знаю, що він чекає. 

Чекає, коли я заперечу. Коли скажу, що нічого йому не винна. 

Але я не можу. Бо пам’ятаю. 

Пам’ятаю його зламані окуляри. 

Пам’ятаю, як він стояв перед натовпом, зігнутий, дрібний, з порізом на щоці, а ми… 

Ми сміялися. 

Мій шлунок стискається. 

Я роблю короткий, різкий вдих. 

— Що… що я повинна робити?

Читати




Приєднуйтесь. Оновлення щодня о 19:00.

З любов’ю Мартін Штарк!