Спадкоємець – завершення передплати на книгу

– Отже, у нас буде ніч одкровення, щирих зізнань і чесної розповіді? – тихо мовила Анна притуляючись до теплого міцного плеча коханого чоловіка.

– Сподіваюся, бо цього я дуже хочу, – прошепотів Кевін, пригортаючи Анну до себе. Вона сиділа у нього на колінах – щаслива, закохана й дещо розгублена від надто стрімких подій, які сьогодні звалилися на неї.

– Тоді розпочни з того, чому ходять чутки, наче ти звалився з коня, рятуючи Фредеріку, і не приходиш до тями? – княгиня питально підвела брову, відхиливши голову від його плеча. Тепла чоловіча долоня лагідно торкнулася її скроні, відкинувши пасмо волосся. Якусь мить Кевін ще вдивлявся в обличчя Анни, запам’ятовуючи кожну рисочку, кожен штрих. А потім тендітно відвів шовкове русяве пасмо за вушко.

– Це майже правда. Я дійсно рятував Фредеріку від падіння з коня. Погода в той день була напрочуд гарна – свіже повітря пахло морозцем, а сонце відблискувало грайливими переливами від засніжених гілок. Раптом кінь княгині став дибки, пирхнувши білою парою – попереду, між деревами, щось ворухнулося. Чи то вітер зашарудів у кущах, чи то силует вовка непомітно ковзнув засніженим узліссям… Її кінь здибився від шуму, – Кевін на мить замовк, немовби пригадуючи. – Я був найближче… Під'їхав, схопив гнідого за поводи, міцно стиснув їх долонею й провів по напруженій шиї тварини, заспокоюючи. Фредеріці наказав легенько колінами натиснути на боки, аби змусити коня відчути знайому твердість і контроль. Кілька секунд – і тремтіння в м’язах тварини поступово стихло. Кінь опустив голову, ще раз невдоволено пирхнув, прислухаючись, але вже без паніки. Це все.
– Я рада, що все так легко обійшлося.
– Анно, люба моя, це ще не все, в чому я маю тобі зізнатися, – Кевін поцілував Анну в скроню й тихо прошепотів. – Пробач, якщо зможеш…

– Чого ти, любий? – вона здивовано глянула в його очі, що метушились неспокоєм.

– Мені так соромно, що я не відразу тобі зізнався, – він голосно видихнув. – Дуже прошу… Вислухай мене до кінця, будь ласка, і тільки потім карай… Я завинив перед тобою, Анно, але в мене є виправдання – я закохався… дуже… по-справжньому. Так, що навіть дихати без тебе було важко…

Кевін на мить замовк, руками обхопивши її обличчя.

– Що? – вона лише беззвучно поворухнула губами, але він почув.

– Я кохаю тебе безмежно, але… я...