Скоро фінал!

Вітаю, мої любі!

Хочу поділитися з вами шматочком завтрашнього оновлення "Спокути на Сліпій горі" :))) 

Перепрошую за те, що трохи втратила темп, і розділи публікуються вже тоді, коли їм заманеться. Але таке воно натхнення…Як бачу, що моя Лагода плентається десь на низьких позиціях в рейтингу фентезі, то й не хочеться писати ☹((

Однак, як каже мій старший син, головне – це дисципліна. Тож, у будь-якому разі цю історію я завершу десь наступного тижня. Можливо, два-три розділи залишилося.

Лагоді перехопило подих. Дивилася в ту темну безодню очей Повелителя й втрачала здатність думати.

– Ти знаєш, що я не потерплю непокори. Ти порушила мій наказ, діяла, керуючись лише власними забаганками, а не інтересами нашої спільноти. Ти маєш бути покарана, Лагодо. Войчеку, – звернувся до її чоловіка. – Принеси мені її торбу.

– Але ж, Повелителю, навряд чи буде розумним знищувати таку могутню відьму. І зважаючи на всі ці роки відданого служіння, можливо, ви б проявили милість до неї. – Войчек і намагався заступитися за свою жінку. Хоча млявими, несміливими були ці спроби.

– А хіба я  казав, що хочу її знищити? – здивувався Повелитель. – Ні, вона отримає іншу спокуту за свої гріхи.

Войчек винувато зиркнув на ту, котру любив. Однак пройшовся берегом у пошуках відьомської торби. Підніс Повелителю. А той, ні хвилини не вагаючись, дістав червону пляшечку.

Те зілля, яке Лагода створила, але не любила. І здалося їй, що всередині усе похололо. Вона здогадалася, яку спокуту придумав їй Повелитель.

– Не картай себе, моя дівчинко. Якби ти не прихопила це зілля, то я б все одно взяв його із собою. Бо саме таке покарання вигадав для тебе. Мені набридло, що мої відьми постійно підпадають під людські почуття. Мене злить те, що ви здатні кохати, що у вас закохуються. Спершу Зореслава, тепер ти, – згадав ту давню історію володар темряви. – Я хочу, щоб ти сама відкоркувала цю пляшечку, – простягнув їй у руки той магічний засіб. – Ну ж бо, Лагодо! – Нетерпляче струсонув рукою в повітрі.

Адже Лагода не могла наважитися взяти те, що він пропонував. Очі наповнилися сльозами.

– Ні, будь ласка, мій володарю, – жалібно благала. – Тільки не це. Краще вбийте мене, але не змушуйте застосувати це зілля.

– Скільки живуть темні відьми, Войчеку? – Не слухав її благань Повелитель, про своє думав.

– Років сто, двісті, – відповів вовкулак, не розуміючи, куди хилить їхній господар. – Її мати, Відана, прожила двісті п’ятдесят років.

– Ну от і чудово. Тобі, Лагодо, всього лиш тридцять. Зовсім юний відьомський вік. Я б навіть сказав, дитячі літа. Таким буде моє веління: дія цього зілля нехай шириться на сто років. Ти, мабуть, також проживеш як і твоя мати, років двісті, а може й більше. Але половину життєвого періоду існуватимеш під впливом цього зілля. Зрозуміло тобі?

– Він не проживе стільки, – прошепотіла Лагода, утираючи гіркі сльози, що нестримно котилися по ніжних щоках.

– Навіть у таку мить спокути думаєш про свого князя, – невдоволено похитав головою Повелитель. – Ох, ти невиправна, Лагодо. Або ти сама умиваєшся ним зараз же, або, присягаюся, я виплесну тобі це вариво в обличчя. І збільшу строк покарання на довічний.

Вона розуміла, що не буде дороги назад. Але і вдіяти нічого не могла. Приречено взяла червону пляшечку. Відкоркувала її, вилила на руку, обтерла своє лице, й заплакала так тужно й гірко, що й Войчек не втримався. Підійшов до неї, схилився до її чола й так само, як у її давньому сні промовив:

– Що ж ти накоїла, Лагодо? Що ж ти накоїла!  

До речі, хочу змінити обкладинку. Як гадаєте, які князь із Лагодою найвдаліші: 1, 2 чи 3?

1

2

3