Спойлери нового твору. Продовження

Доброго дня, мої любі читачі! Якщо ви пам'ятаєте мій попередній блог, то я продовжую спойлерити над твором, який я опублікую 25 квітня на день народження моєї матері (і присвячу їй). Вгадуйте назву твору, а поки що читайте уривок і спойлер до першого розділу твору (здогадайтеся її назву):

Розділ 1. ...

Уривок:

...Лана стояла на балконі, тримаючи в руках зів’ялий листок, який щойно зірвала зі своєї ж руки. Сонце світило їй в обличчя, але вона не відчувала радості. Теодор, сидячи у кімнаті, відчував її мовчання, але не наважувався заговорити. Лана дивилася на місто, де вони жили, і думала: чи потрібно бути самотнім у цьому світі? Вона й сама не знала. Колись вони вірили, що знайдуть ще когось, що не залишилися зовсім одні. Але час ішов, а навколо залишалися тільки іноземці, роботи та уламки минулого.

Це було відчуття самотності — відчуття, де ти знаєш, що нікого більше не буде. Світ не чекає на тебе. Ніхто не повернеться. Не буде більше розмов українською мовою, не буде свят, пісень, віршів, колядок. Ніхто більше не згадає, як звучить слово «мама» українською. Навіть пам’ять про народ поступово зникала, розчиняючись у чужих голосах, чужих назвах, чужих обличчях. Лана усвідомлювала, що кожен день їхнє існування стає лише тінню у спогадах світу. Чи справді вони ще існують? Чи вони просто привиди минулого?

Теодор, помітивши її на балконі, нарешті зважився заговорити.

— Що сталося, Лано? — запитав він. — Ти вже днями не розмовляєш зі мною.

Лана здригнулася, але не повернулася до нього.

— Та нічого, Теодоре, — відповіла вона з холодом у голосі. — Просто... Ех... Розумієш, у мене відчуття самотності… Постійно відчуваю себе самотньою у цьому світі.

— Не хвилюйся, люба! Я з тобою, — Теодор зробив крок, збираючись обійняти її, але Лана раптово відійшла назад.

— Ні, ти не розумієш! — сказала вона голосно, обертаючись до Теодора. — Я самотня у цьому світі не тому, що я так кажу, а тому що ми залишилися у цьому світі ОСТАННІМИ УКРАЇНЦЯМИ!!!

— І це тебе найбільше хвилює? — запитав її Теодор.

— Так, Теодоре! — відповіла Лана. — Це мене найбільше хвилює, ніж тріснута чашка чи тарілка! — вона знову відвернулася.

— Слухай, не треба так хвилюватися, ми ж...

— Що?! «Не треба так хвилюватися...»? Ти хоч розумієш, що кажеш? Ти дивишся навколо, де все загинуло? Ось, поглянь: вода не тече, бо канали перебиті! Ось, поглянь: калюжі крові чи не біля кожного будинку лежать! Ось, поглянь: бомжі біля нас лежать біля дороги, гроші з немісцевих людей випрошують!

Вона різко вказала рукою вниз, і Теодор справді побачив двох бомжів, які жебракували прямо під їхнім будинком.

Один був у помаранчевій одежі, тримаючи в руках металеву чашу, і кричав:

— Дайте нам копійочку! Дайте нам копійочку! Ну, дайте нам хоча б одну копійочку!..

Другий, у темно-фіолетовій одежі, простягав руки до перехожих, намагаючись зупинити їх:

— Так, киньте у нашу чашу хоча б одну копійочку! Ну, хоча б одне грошенятко! Гей!... Гей, пане! — він вхопився за ноги перехожого. — Подайте грошенятко!

Але перехожий лише скривився і роздратовано відповів:

— Відчепіться від мене!

— НУ, ДАЙТЕ НАМ КОПІЙОЧКУ!!! ХОЧА Б ОДНУ!!! — наполягав перший бомж.

— Так, подайте! Подайте нам одне грошенятко!... — вторив йому другий.

Лана обернулася до Теодора, де її очі блищали від люті.

— От, бачиш? Хіба це, по-твоєму, нормально? — запитала вона його.

— Ні, звісно, — відповів Теодор, зітхаючи. — Це ж хуліганство, хіба що й знущання над людьми…

Лана поклала руки йому на плечі й прошепотіла:

— Ні, Теодоре! Ти нічого не розумієш!..

— Знаю, знаю, я часто переборщую…

— Та які там «переборщую»? Хіба не бачиш? Усе загинуло, людей повбивали, кинули нас, ми залишилися самотні!…

Вона не договорила, бо Теодор прикрив пальцем її губи.

— Годі, — сказав він врешті-решт. — Давай ти не будеш сьогодні панікувати за майбутнє України та за наше особисте майбутнє. Гаразд?

Лана завмерла. Його голос був м’яким, теплим, заспокійливим. Вона ще хвилину дивилася йому у вічі, а потім зітхнула і кивнула:

— Гаразд. Ти правий, Теодоре.

— От і добре! Домовились! Ходімо, вип’ємо чаю, — він узяв її за руку і випровадив із балкона до кухні.

Лана ще раз озирнулася на темні вулиці, де йшли люди, жебраки простягали руки, а небо здавалося таким чистим, ніби нічого не сталося. Але вона зрозуміла, що панікувати більше не варто. Вони залишилися самі, і поки вони живі, Україна теж жива. Навіть якщо у її населенні залишилося всього двоє жителів...

Спойлер:

У цьому уривку ми бачимо Лану, яка стоїть на балконі та споглядає на місто, що колись було схоже на Венецію. Її охоплює глибоке відчуття самотності, адже вона усвідомлює, що вони з Теодором — останні українці у світі, де домінують іноземці та роботи. Її переживання посилюються, коли вона спостерігає за бомжами, які жебракують на вулиці, і розуміє, що це — лише один із багатьох прикладів занепаду та руйнування, що охопили колишню Україну.

Лана висловлює свій біль та розчарування Теодору, який намагається її заспокоїти. Вона відчуває, що він не розуміє глибини її переживань, і вибухає емоційною тирадою, вказуючи на жахливі наслідки катастрофи: перебиті канали, калюжі крові, знедолені люди. Вона відчуває, що їхнє існування — це лише тінь минулого, і запитує, чи справді вони ще існують.

Попри її емоційний стан, Теодор знаходить слова, щоб заспокоїти Лану. Він нагадує їй, що вони не самотні, і що поки вони живі, Україна теж жива. Цей момент показує їхній зв'язок та взаємну підтримку у цьому ворожому світі.

Якщо ви хочете дізнатися, що буде далі, то без здогадки твору і розділу я не продовжую))) Здогадуйтеся і називайте свої варіанти, а поки що... До завтра;)

З повагою,

Ваш улюблений автор Букнету Стружик Лев ❤️