Шкода, що наша інтуїція так рідко помиляється...

Вітання, усім!!!

Запрошую до оновлення роману "Жебрак".

Сьогодні розділ емоційний. Трохи згодом очікуйте іще одне оновлення.

Уривок.

Олексій зиркає на годинник, а тоді переводить погляд на Даміра.

— Гаразд, молоді люди. Розмови та дискусії можна вести до вечора, але, Даміре, в тебе двадцять хвилин залишилося.

— Двадцять хвилин на, що ? — спантеличено цікавлюся я. Бо нерви здали остаточно. Невідомість спустошує та змушує нервувати іще більше.

— Даміре, іди. — наказує Олексій. — Я все сам поясню Артемії.

Дамір підіймається, і я з ним. Не можу стримати свого шаленого хвилювання.

— Що поясните? Що відбувається?

Я моментально опиняюся в міцних обіймах Даміра, а він на вушко шепоче.

— Артеміє, так потрібно. Мене зараз арештують, а вже завтра після засідання, ми будемо разом...

Ридання зривається з моїх грудей. Не хочу відпускати Даміра від себе. Боюся за нього. Вже не вірю ніяким обіцянкам. Дамір цілує мене, намагається заспокоїти та все марно. Я вчепилася у його футболку руками, і не хочу відпускати. Мене забирає Олексій, і притиснувши до себе наказує заспокоїтися. Але я не можу впоратися з емоціями.

Чоловік передає мене тітці, наказавши найближчі двадцять хвилин не випускати мене з кабінету. Аби вони спокійно провели операцію. Клементина просить мене зібратися, а я прошу залишити мене одну. Це мені зараз дуже необхідно. Я повинна все пережити одна.

Не знаю скільки часу пройшло як я залишилася на одинці. Я практично припинила плакати, але змиритися з усім важко. Не хочу аби Даміра арештовували.

Здригаюся коли двері прочиняються. Оглядаюся, до мене прямує Дамір, одягнений у чорний одяг. Нервово ковтаю, адже розумію, що він прийшов попрощатися. Піднятися не можу, тіло наче не моє. Чоловік підхоплює мене, допомігши встати та пригортає до себе. Відверто заглядає мені в очі, й вимогливо просить.

— Маленька, пообіцяй мені не плакати...

Я шморгнувши носом нервово ковтаю, і мов у забутті повторюю.

— Я боюся за тебе.

— Артеміє, ти ж сильна. Це всього одна ніч та трохи дня. — зірвано шепоче Дамір. — Я хочу завтра бачити тебе у залі суду. Пообіцяй, що прийдеш не лише у справі. Я хочу аби ти була поруч. Хочу відчувати твою підтримку. Для мене це дуже важливо. І витри сльози, бо від них болить моє серце. — він нахиляється та коротким поцілунком цілує мої вуста. — Я кохаю тебе, моя мила! До зустрічі завтра!

Я до болю закусивши нижню губу зірвано шепочу зізнання.

— Я теж тебе кохаю, дуже, дуже... І страшенно боюся за тебе.

— Все буде добре, моя кохана дівчинко.

Короткий, гарячий поцілунок обпалює мої вуста, після нього Дамір відпускає мене з обіймів та впевнено йде з кабінету. Я лише нервово кліпаючи дивлюся йому у слід, відчуваючи біль, холод та порожнечу. Вже у ніщо не вірю, бо оте обіцяне завтра, здається мені вічністю...

Книга тут...

OP7N4QsA — історія Анжеліки.

Спасибі, всім хто зі мною!!!

Ви моя підтримка та натхнення!

Гарної та мирної п'ятниці!