Проклятий Король

Я прийняв корону в ті часи, коли скелі, що височіють на узбережжі, були великим океаном, коли не впали ще жолуді з тих дубів, що давно стали стінами старого будинку, в якому живе прекрасна зеленоока відьма.

Я полюбив її тієї ж миті, як уперше побачив. Голос відьми моєї подібний був до пташиного співу, до шелесту листя в кронах старих дерев, блиск очей її здавався блискучою сталлю чарівного кинджала, від посмішок її розпускалися в гущавині дзвіночки, а від гніву в'янули трави, і проклятий вогонь забирав життя простих смертних. Від сліз її — висихали сосни в стародавньому лісі, річки виходили з берегів і заливали луки навколишні. Нікому не було порятунку, коли ярилася вона, бо долею було дано їй прокляття — чаклунські крила мороку. І літала вона в піднебессі, лякаючи людей, і міцнішою за камінь була луска її.

А я був юний і наївний, і я готовий був померти або вбити заради одного її поцілунку. І королівство моє незабаром занепало — ворони лише вилися над спаленими селищами, а суховій приносив гар та сморід понівечених диким звіром тіл. Але я був сліпий.

Я не хотів бачити, що моя відьма приховує під прекрасною своєю личиною темряву. І темрява ця Неблага, темрява ця проклята, темрява жадібна. Вона губить все навколо себе, огортає серпанком нездійснених мрій та ілюзій, жаскі видіння застилають погляд... І немає вже проклятому стежки назад...

— Поглянь на мене! — Дзвінкий голос лунає з глибини дзеркал, і бачу я туман у лабіринті мрій. Бачу драконів у піднебессі — кружляють вони над краєм моїм, і землі ще процвітають, ще зеленіють ліси, ще колосяться поля, ще сповнені риби річки, а хащі — звірів, ще не випалене моє королівство вогнем і темрявою.

— Хто ти? — Я торкаюся старого дзеркала, проводжу рукою по срібній рамі, прикрашеній візерунком з малахітового листя, але в тумані видно лише силует, обличчя не розгледіти. Худий хлопчисько з мечем у руках іде до мене дзеркальними стежками. Туман розходиться перед ним, і ось уже видно його сині очі, вперте підборіддя, корону на русявому кучерявому волоссі, можна розгледіти сорочку з тонким ажурним мереживом... І риси цього юнака здаються до болю знайомими, немов я знаю його.

— Не впізнав? — усміхається він. Очі горять відвагою, голова гордо піднята, і тонкі пальці міцно стискають рукоять меча. — Дозволь мені все виправити! Дозволь врятувати королівство!

— Не смій! — лунає поруч зміїне шипіння, і холодні пальці торкаються шиї, поцілунок обпікає льодом.

Моя відьма. Тепер — навік моя. Адже я зробив усе так, як вона хотіла. Я приніс розруху і смерть, але отримав свою зеленооку королеву.

— Дозволь мені врятувати тебе! — кричить хлопчисько, і раптом я розумію, що це я — тільки той, яким був до зустрічі зі своїм клятим коханням. — Я все зроблю! Я зможу!

Але надто солодкі губи моєї королеви. Смарагдом горять її очі, випалюючи все в моєму серці.

І я розбиваю дзеркало.