Темрява зустріла її глухою тишею.

Рене зробила кілька кроків уперед, прислухаючись.

— Я прийшла, — голос її лунав тихо, але впевнено.

Спочатку нічого не відбувалося.

А потім у глибині коридору спалахнув слабкий вогник – ніби хтось запалив свічку.

Рене стиснула кинджал у кишені й рушила вперед.

Чим далі вона йшла, тим густішими ставали тіні, і здавалося, що стіни звужуються.

І ось, за рогом, вона побачила постать.

Людина стояла спиною до неї, її довгий темний плащ ледве ворушився.

— Ти прийшла, — голос був низький і таємничий. — Це добре.

Рене зробила ще крок, готова до будь-чого.

— Хто ти?

Фігура обернулася.

Рене застигла.

Перед нею стояла жінка. Її очі виблискували сталью, а губи розтягнулися в ледь помітній усмішці.

— Давай почнемо, Лайтвуд. Нам є про що поговорити.

Жінка була висока, з пронизливими очима кольору сталі й довгим темним волоссям, що спадало хвилями на плечі. 

— Моє ім'я Еліанора Стерн, — сказала вона рівним голосом. — Я колись була борцем із темрявою, так само, як твій батько.

Рене розгублено кліпнула.

— Ви знали мого батька?