З весни та до осені живе посеред трав русалка польова — про те Остап не раз чув, та бачити не доводилося. Але в цій проклятій землі кого тільки не зустрінеш — упирі вночі напали, а вдень дівка чарівна зустрілася, й крізь її плащ, зітканий з колосків та ковили квітучої, просвічувала біла сорочка, ноги босі, але йде сухою травою, ніби в чоботах, чи не підстрибує. На волоссі зеленому — вінок із волошок, у косі заплуталися ромашки та маки, колоски та вишневий цвіт… Коси — до самої землі, відливають смарагдом, у смертних таких не зустрінеш…Молода краса польової русалки навесні соками наливається — хмільними, буйними, а ось до осені в’яне, як усі навколо… Короткий вік у красуні, от і намагається вона випити повною мірою життя своє — парубків на блуд заманює, не одного, як чув Олекса, приворожила. Після жнив мара ця зазвичай поля і луки залишає… що ж у степу дикому забула діва, котра любить тугі колоски пшениці?

Олекса ледве відірвав погляд від чарівниці, як натрапив на колючі й незадоволені очі Лисавети.— Що, козаче, дівчина сподобалася? — глузуючи, запитала панночка, руки на грудях склавши.

— Не гнівайся! — розреготався Потоцький, поганяючи волів. — Не піде нікуди твій Олекса! Він і задарма діві полів не потрібний... її моя панна послала! От радість!Тут з високої трави з’явились пики кудлаті — діти польовика, мабуть, яких на допомогу русалці відправили. У білих сорочках своїх здавалися межовики та луговики розбійниками малолітніми, жваво бігали навколо зеленокосої діви, в руках у них птахи билися злякано — вже чиїсь гнізда, таті, розорили. Духи ці, як Олекса знав, і задушити в полях можуть — колись ледь не занапастили його товариша такі ж ось дітки… А ось і сам польовик з яру виліз, підморгнув мандрівникам, через мить поруч був вже, допоміг русалці забратися на возок поряд із Потоцьким, діткам своїм — на волів… сам попереду пішов, вірніше — поплив над травами

***частина іллюстрацій від Raina Crow буде в книзі