Світ занадто реальний, щоб не фантазувати, щоб не розфарбовувати сірі будні яскравими мазками, не долати неможливе силою мрії, не знаходити відповіді на складні питання у глибинах фантазій.

Світ занадто реальний, щоб не фантазувати, адже саме у фантазіях ми знаходимо притулок від жорстокої реальності, створюємо власні світи, де панує справедливість і добро, де можливі дива і де кожен може стати героєм.

Світ занадто реальний, щоб не фантазувати, бо фантазія – це не втеча від реальності, а спосіб її перетворення, спосіб побачити її з іншого боку, спосіб знайти у ній нові можливості та сенси.

Світ занадто реальний, щоб не фантазувати, бо фантазія – це двигун прогресу, це сила, що рухає науку, мистецтво, технології, це джерело натхнення для творців і мрійників.

Я довго думала, чим для мене є фентезійні книги, неважливо, чи я їх читаю, чи пишу в цей момент, але ніяк не могла зупинитися на одній думці. Одна думка переростала в іншу, потім ще в одну, і так, поки не виявилося, що це просто величезна частина мого життя. Саме фантазії та світи, в які я занурююся, по-різному проявляють мене в житті, змушують бачити це життя по-іншому.

Так і хочеться втекти в будиночок в глибокому лісі десь на узвишші, або поселитись на вершині гори, щоб дивитись на цей світ зверху. Але вся краса в тому, що це можливо, якщо просто увімкнути фантазію.  

Познайомтесь з фрагментом мого роману «Милосник», в якому духи виходять за межі лісу, а сама межа між світами тоншає:

«Моя рука піднялася вище, ковзнувши по його ліктю, а потім до плеча. Він стояв нерухомо, ніби боявся, що будь—який рух може все зруйнувати. Його погляд метався між моїм обличчям і тією рукою, яка, здавалося, діяла сама по собі.

—  Ти не знаєш! – вражено повторила я.

Піднявшись на носочки, я нахилилася до нього, відчуваючи, як холод його губ торкнувся моїх. Це було майже невагоме зіткнення, крижаний дотик, який, однак, здався мені гарячішим за будь—який вогонь.

Він застиг, але я не відступила. Ледь чутно шепочучи, я дозволила губам ковзнути до його підборіддя, відчуваючи кожну нерівність, кожен дюйм його шкіри.

— Тепер я знаю, що це реально, – тихо сказала я, ледве відірвавшись від нього.

Його очі, холодні й бездонні, дивилися на мене так, ніби він намагався зрозуміти, чи це сталося насправді.

— Ти… – почав він, але замовк, здавалося, втративши слова.

— Я… – відповіла я, дивлячись прямо в його очі. Моя рука все ще лежала на його плечі, а голос зірвався у майже пошепки. – Милоснику, ти живий. Живий!

Ці слова зависли в повітрі між нами, як правда, яку він не хотів прийняти, але в яку так хотіла вірити я.

— Маланко, – його руки міцно тримали мене за лікті, але в очах читалася боротьба. – Ти бачиш бажане, а не реальність. Світ духів створений для того, щоб вводити в оману. Не довіряй тому, що бачиш.

— Якби ти бачив те, що й я! – я вдивлялася в його очі, шукаючи в них щось, що підтвердить мої слова. – Милоснику, це не ілюзія!»