Крига між героями нарешті розтанула. Але чи вийде з цього щось хороше - читайте в моїй історії "Я (не) люблю зиму". Оновлення щоденні! До кінця залишилось вже небагато.

Ерінвальд замовк. Я дивилась на нього і думала: а чи дійсно він той, заради кого можна покинути все? Чи не пошкодую я? Адже він такий мінливий: то холодний і різкий, то теплий і милий. Хіба його зрозумієш? Але… Попри всі його образи, попри всі спроби мене відштовхнути, мене все одно тягнуло до Ерінвальда, немов магнітом. Може, він і є моя доля? Може, саме з ним мені судилося? Щось всередині мене відчайдушно шепотіло «так!». Повірити? Спробувати? Але мої батьки та сестра… І вічна зима… Щоб їй!

— Якщо я залишусь тут, в цьому світі, назавжди, то це буде саме тою жертвою, яка б могла зняти твоє прокляття? — спитала я його, хоч і чудово знала відповідь, бо вже говорила про це з іншими. Але я хотіла знати, що саме він відповість на це.

— Мабуть, — Ерінвальд сумно усміхнувся. — Тільки ж ти не залишишся. Ти сумуєш за своєю сім'єю і ти не любиш зиму…

— Сумую, але знаю, що батьки пробачили мені це, якби знали, що тут в мене буде краще життя. А зима… — я всміхнулася. — Здається, я до неї потрохи звикаю.

— А мені здається, — в бірюзових очах Ерінвальда раптом спалахнув вогник надії, — що попри всі мої спроби тебе відштовхнути, мені це не вдалося.

— Тобі не здається, — моя усмішка стала ширшою. Я раділа, що нарешті ми порозумілися, що Ерінвальд більше не вдавав байдужість і неприязнь.

Ерінвальд ніжно торкнувся моєї щоки, його пальці ковзнули до мого підборіддя і, ледь припіднявши його, він нахилився, торкаючись моїх губ своїми в обережному, але такому солодкому і бажаному поцілунку.