Все почалося з того, що мені було цікаво...Майже усі народи світу мають свої власні пантеони богів, міфологічні істоти та потойбічні сили. То, якщо чисто випадково якась міфологічна істота опиниться в іншій країні, що буде? 

І я почала свою історію ВІДЬМА. РУБЕЖІ СВІТУ , але тут прибіг муз і такий ...о, а якщо це буде мультивсесвіт...і ми в якусь реальність закинемо щось прямо з іншого світу і нашу відьмочку...і Зоряна. Закинули. 

- Марфо! А в мене тут проблема, – прошепотіла я в трубку.

- Та проблема, то як твоє друге ім’я.

- Я серйозно!

- Та аби ж то я жартувала, – тяжко видихнула жінка. – Й що там ти надибала цього разу?

- Воно само, – буркнула я, як школяр.

Бо воно само якось так сталося. А я вже скоро від лютого недосипу з розуму зійду. У мене й зараз таке відчуття, що Чужий намагається прогризти мою скроневу кістку.  

- Так на твоєму нагробку й напишемо «Воно само!», – смачно так позіхнула жінка. – Гаразд! Годі блудити. Обмалюй ту проблему.

- Під сто кілограмів, неголене, лисе, з очима неймовірної синяви, в…, – мій змучений безсонням мозок чесно розпочав видавати опис «проблеми», але мене нахабно перебили.

- Я відьма, а не бюро добрих послуг. Але тобі так і бути, дам пораду. Зводи проблему до дієтолога, уролога, трихолога. Ну й сама можеш записатися на курси, як отримати задоволення з чоловіком.

- Годі знущатися, – прошипіла я кулькою з якою випустили все повітря. – Він в комі. Але в мене таке враження, що я його чую.

- Гм! – задумливо так щось собі вона пробубоніла до того «гм».  – Уві сні чуєш?

- Ні! Не тільки. Й не так, як це було з Єлисеєм. Тоді я могла його чути, коли засинала. А тепер навіть коли я не сплю, то можу в якийсь момент, немов провалитися в Зоряна. І він, ніби говорить зі мною, – з трудом зліпила я свою проблему.

- І, що він каже? – прорізалася цікавість в її голосі.

- Переважно лається, іноді розповідає, як день пройшов. Що це? Я вже сходжу з розуму?

- Ой, та тобі немає про що переживати. Ти з розумом й раніше не дуже дружила.

- Ваше почуття гумору буде переслідувати мене до кремації, – притиснула я руку до голови.

- Слухай, аномалія, тут і без тебе так цікаво, що капець. А все, що відбувається з тобою, то як виклик природі та здоровому глузду. Й мене кожен раз бере спазм дикої цікавості «ЯК?» ти це робиш? Бо ти поводишся, наче вже вмирала і тобі це сподобалося. Результат офігезний, але не життєствердний. А ще з тобою усе не так. Й треба ще зрозуміти КУДИ ти провалюєшся. І які наслідки того будуть. Нормальні люди знають, що щось не можна робити й вони того не роблять. Але приходиш ти, мамина царапинка, вся така відірвана від життя, нічого не тямиш й кругом лізиш. Ні, ну ти знаходиш вихід, але мене більше цікавить ЯК ти  той вхід знаходиш? Та я з тобою все освоїла сенс пісні «прокрапалася й знову фіалка розцвіла».

- А?! В пісні про сльози.

- О! Я тобі про те й кажу. Сліз уже не вистачає. Тому, піду заллю валер’янку в кров  й вдягну нерви у броню.