Челендж #цитати від Ангеліни Александренко

Вітаю, любі✨

Вирішила і я провести челендж під назвою #цитати. Цей челендж допоможе читачам познайомитися з вашою творчістю. Мені достатньо обкладинки книги, назви чи цитати із книги, щоб захотілося її прочитати. Тож давайте ділитися улюбленими цитатами із ваших власних книжок. І я почну першою: «(не) одна під дощем». (Цитат буде багато)

*не забувайте підтримувати челендж та відмічати цей блог у своєму блозі❤️

«Дощ відбивав свою ритмічну музику на асфальті. В цьому місті вже давно було важко знайти бодай маленький клаптик зелені. Суцільний бетонний гарячий ліс. Люди, не помічаючи нічого навкруги, бігли в різні сторони. Хтось ховався під парасолькою закриваючи обличчя від світу. Хтось накрив себе книгою, яка вже набухла від води. А хтось, натягнувши куртку на голову, біг із похмурим обличчям. Ніхто не помічав нікого поряд. Може саме зараз повз них пробігала їх доля? Дивні люди.»


«Зазираючи у душу людини, думаєш, що побачиш там тепле природне світло, яке засліплює очі. А бачиш там суцільну темряву з маленькою п’яти ватною лампочкою, яка мерехтить через нестабільну напругу та намагається замінити людське внутрішнє світло, якого вже давно там нема.»

«— Я люблю темряву, — почав розмову Макс. — В темряві не видно того, що зробили з нашим домом та нашими людьми. В темряві можна домалювати ідеальний світ навкруги себе за допомогою фантазії. Немає швидкого ритму, немає жорстких правил, якось спокійно. Можна нарешті видихнути та розслабитися.»

«Він усіма силами намагався втекти від болю, але всюди брав його з собою.»

«Місто гуділо генераторами, все ще місцями можна було побачити гілки, листя, сміття, яке розносило вітром під час бурі. Все було сірим, особливо без неонових різнокольорових вивісок. Сірі хмари затягнули усе небо, темно-сірий мокрий асфальт, сірі будівлі, які нависали одна над одною. Порахувати поверхи було важко. Хмарочоси направлялися високо у небо, ховаючи свої останні поверхи у хмарах від людських очей. А люди, як і завжди, неслися нескінченним швидким потоком з чорними парасольками не помічаючи нічого навкруги себе. Кожен у своїх думках, кожен у своєму світі. Нікому немає діла до того, що відбувається навкруги. Немає діла до інших людей чи навіть тварин. Кожен сам за себе. Людина стала ворогом людині.»

«Я повернула голову в інший бік від ботанічного саду та побачила перед собою джунглі. Правда вже з бетону та асфальту. Наче потрапила у якийсь інший світ. Дощ, все заасфальтоване, бетонні мурашники, без світла, все сіре та сумне. Бажання повернутися у ботанічний сад, мабуть, буде сидіти довго усередині мене. Я зробила вдих зовсім не свіжого повітря, заплющила очі та сказала у голос:
— Рай заасфальтували, а на його місці побудували паркінг.»

«Час сьогодні плинув, як ніколи швидко. Ми зібрали речі та чекали того самого слушного моменту, коли треба буде йти. Я обвела поглядом наш трейлер та звернулась до Макса:
— Може присядемо на доріжку? Подейкують… хороша прикмета, — мій страх у голосі важко було приховати.
— Ти ж не віриш у прикмети? — здивувався той.
— Не вірю… Але, мої варіанти, як відстрочити цей момент, вже закінчились.
— Присядьмо, — із жалістю до мене та, одночасно, страхом в очах сказав Макс та сів на сидіння.
Десь з хвилину була тиша. Хвилина мовчання по нашому не найкращому минулому.
— Адель, ти готова? — почувся злегка стривожений, але такий ніжний до мене голос, якій свідчив, що відкладати час більше немає куди.»

«Я схопилась руками за голову та відчула, як очі стало пекти від сліз. Думки приїхали на швидкісному поїзді, та вивалили на мене декілька тонн нарікань.»

«Тоді свобода відчувалась у повітрі, а зараз її немає.»

«— Максе, я не злюсь на тебе, — дивлячись під ноги, почала я розмову.
— Я чому ти мусиш на мене злитися? — не зрозумів той.
— Я про свою поведінку. Я просто…
— Я все розумію, — перебив мене Макс. — Я спробував сказати втішні слова, зрозумів, що це не те, що тобі зараз потрібно. Спробував перевести тему, розвеселити, теж зрозумів, що не те. Вирішив спробувати відчепитися від тебе, дати час побути на самоті із думками, але бути поруч.І, здається, це було правильне рішення.»

«Ми покивали головами. Ці правила мене дивували. Я одразу згадала фразу батька: «Здаватися, а не бути». У цю ж мить стали зрозумілими слова Свята про перевернуту піраміду Маслоу. Які дивні люди. Тобто у цій імперії неважливо, яка ти людина, які маєш таланти, головне, яким тебе бачать люди. «Зустрічають по одежі, проводжають по розуму» — це не про них. Тут і зустрічають по одягу і проводжають також по одягу. Якщо ти маєш статус — ти людина, якщо ні, то на жаль.»

«Тут не було чіткої архітектури, яку ти бачиш у звичних собі будинках. Це не було гарно, але й відвести погляд було неможливо.»

«— І остання настанова вам від старого водія. Щоб ви краще розуміли куди потрапили. Знаєте що таке Піраміда Маслоу? — ми покивали головами, таке ми вчили ще у школі. — Так от. У нашому світі ця піраміда людських потреб перевернута. На першому місці стоять не притаманні людям фізичні потреби, такі як, їжа, сон, вода, захист, відпочинок, а реалізація, повага, статус, ім’я тощо. Важливіше ким ти є, та який статус у суспільстві маєш. Ти підеш купувати на останні гроші не смачну та корисну їжу додому, а придбаєш останній, новенький годинник, та ще й у борги влізеш заради нього. А потім жити на картоплі та хлібі з водою. Бо яку ти їси їжу вдома за зачиненими дверима — ніхто не побачить, а ось твій новий годинник на зап’ясті, який виблискує під світлом ліхтарів та неонових вивісок, побачать всі. Ми маємо перевернуту Піраміду потреб. Скоро ваша зупинка, молодята. До речі, мене звати Свят.»

«— Адель, люба, давай разом видихнемо та насолодимося гарячою, смачною піцою у компанії наших нових знайомих. Ти ще встигнеш потонути у своїх думках, — Макс поклав руку мені на плече, посміхнувся, заглядаючи в очі, та поцілував у чоло. Мені стало легше від розуміння, що я більше не одна під цим дощем.»

«— Головне правило — дотримуватися правилам. Не привертайте уваги копів, будьте як всі, живіть за місцевими правилами та законами. І все буде добре.»

«— Тепер ви розумієте, чому я тут лишився? Тут ти можеш відчути себе вільним, хоч іноді з цим й важко. Виходити з Будинку Монстру взагалі не обов’язково, ту є все. А подивіться на цю красу, які неймовірні заходи сонця тут бувають! Навіть постійні дощі не можуть приховати красу природи.
— Захід сонця дійсно прекрасний, — зазначила я. — Дуже дивно бачити гарний захід сонця просто посеред міста. Такі заходи сонця бувають тільки десь далеко-далеко за містом, там де нема ніяких забудов, де тільки природа і ти.
— Просто у місті люди занадто зайняті своїм виживанням, звикли помічати тільки погане навкруги та не витрачати час на те, що на їх думку, не принесе користі. Вони забули помічати прості речі навкруги себе. Вони забули, що саме з таких маленьких щасливих та прекрасних моментів і складається наше життя. Що саме ці моменти дають сил триматися та рухатися вперед. Дивні люди.
— Знаєш, Ден, ти до біса прав! — сказав Макс.»

«Знайомий шум почав наростати десь позаду. Я не встигла підняти голову, як прямо над нами пролетів, йдучи на посадку, величезний пасажирський літак, який мерехтів різними вогниками, та потоком вітру зносив все на своєму шляху. Його могутні крила розрізали повітря, створюючи шипіння. А захід сонця, який вже йшов за обрій, придавав особливої атмосфери цьому моменту. Рука Макса лягла на мою та стиснула її. Це був той самий момент, який я запам’ятаю на все життя.»

«Кохання починається з любові до себе.»

«— Ти маєш ставитися до себе так, як хочеш, щоб інші відносилися до тебе. Покажи своїм прикладом, як треба з тобою. Якщо ти себе не любиш, то як хтось інший буде тебе любити?»

«— Невже надії на світле майбутнє у нас немає? — з сумом в очах запитала я.
— Знаєш, люба. У нас надія є. Ми обрали бути головними у нашому житті, ми обрали взяти контроль над нашим життям у свої руки, тому ми зараз там, де ми є, та йдемо до нашої цілі. А якщо ти питаєш глобально, про людство, то, якщо бути відвертим, я сумніваюсь.»

«Макс встав зі свого місця, сів поряд та обійняв мене. Я не стрималась та занурилася головою у його коліна.Він гладив мене рукою по волоссю, а я лежала та відчувала, що наче він зможе змінити увесь світ та захистити мене, але насправді це говорило в мені бажання боротися, та розуміння того, що я не одна у цій боротьбі.»

«— Я перша у душ, — поцілувала Макса, встала та попрямувала до душу.
— Я з тобою! — це було останнє, що я почула перед тим, як теплі долоні лягли мені на талію, а вуста доторкнулися до шиї. І ось знову, тільки він і я, у маленькому старому душі якогось дешевого хостела, під гарячими струмками води, кохаємо один одного.»

"Продовжувати розмову я не бажала. Я зрозуміла для себе все. Від цього мені ставало сумно. Звична тоталітарна імперія, де подавляють особистість та створюють біороботів. Діти з самого дитинства знаходяться у постійному стресі. Іспити, знову іспити, треба добре навчатися, не виділятися, але й не відставати від усіх, бути таким, як всі, забути про свої інтереси, забути про свої мрії та жити мрією імператора про якесь світле майбутнє. Це мені нагадує ситуацію із релігіями, яка зараз під забороною. Ти так само віриш у щось, що буде чекати на тебе у майбутньому, але цього ніхто дотепер не бачив. Тоталітаризм витіснив віру, ставши новою релігією людства."

"Макс підтягнув мене до себе та сильно обійняв. А я стояла мовчки у таких теплих та сильних руках, які зараз ховали мене від усього світу. Давно я не відчувала подібного. Мені було спокійно та добре. Тут і зараз. І більше нічого не важливо. Я завжди намагаюсь шукати те, за що можна вхопитися. Свої власні поручні, за які я можу триматися у цьому небезпечному світі повному постійних стресів. Навіть коли все летить шкереберть, я шукаю те, що у мене добре, та чіпляюсь усіма пальцями у ці поручні, та тримаюсь. Інакше, то все, можна просто не вивезти одного дня."

«— Знаєш, Максе, останнім часом ми стали сильно довіряти людям через те, що ми зустрічаємо хороших людей. Треба припиняти. Ми на фінішній прямій, нам не можна помилитися.»

«Той, хто бореться, має більше шансів на успіх.»

«Я не вірю у те, що мої батьки десь на небі, але кожного разу, коли говорю з ними, дивлюсь на хмари, наче вони там, побачать мене та дадуть відповідь.»

«— Ой, та нехай говорять. Людям завжди треба про щось говорити, не про себе ж казати. В очах інших вони хочуть виглядати краще, а що робити, якщо своїх власних досягнень немає? Вірно, бути кращими за рахунок поразок інших. Тому мене це не турбує. У нас село маленьке, тож нехай їм буде розвага на пару вечорів, перемити мені кістки, — бабуся розсміялася. — І ні, я вас не боюсь. Я багато прожила і бачу, що у вас очі добрі.»